Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор
30 років Незалежності. У ювілейний рік Укрінформ досліджує найважливіші етапи в історії нашої країни, спілкується з очевидцями подій, опитує експертів, науковців, політичних і громадських діячів. Головна мета – вивчити історію, проаналізувати помилки, відзначити успіхи, визначити найболючіші проблеми і знайти відповіді на запитання – як зробити наше життя кращим? Сьогодні Укрінформ говорить про це із Заслуженим діячем науки і техніки України, доктором політичних наук, професором Сергієм Телешуном, який був консультантом і радником двох президентів України, брав участь у прийнятті Конституції України у 1996 році, створенні Концепції національної безпеки України, і є автором сотень праць з питань права, політики, історії, етнології, конфліктології та національної безпеки в Україні.
У 1991 РОЦІ ВСІ ОБ’ЄДНАЛИСЯ НА КЛЮЧОВІЙ ТЕЗІ: УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ПОВИННА МАТИ ШАНС ВІДРОДИТИСЯ
- Зараз ми всі підбиваємо підсумки 30-ти років нашої незалежності, і мені хотілося б почути вашу думку про основні реперні точки в розвитку нашої держави, про найбільші успіхи на цьому шляху і про найбільші помилки за ці 30 років, які не дали нам розвиватися більш ефективно...
- Насамперед я хотів би подякувати всім тим громадянам України, цілісної України, незалежно від етнічного походження і релігійних уподобань: жителям Криму, Закарпаття, Західної, Східної, Південної, Центральної України, українцям з Луганська, Донецька, Ялти, Сімферополя та інших міст, містечок, сіл і селищ, які на референдумі у 1991 році значною більшістю, більш як 90% голосів, висловилися за відновлення Української держави. Я хочу подякувати дисидентам, які боролися за українську державу, тодішній партійно-державній номенклатурі, що також побачила в незалежності механізм самозбереження і розвитку, простим громадянам, які мріяли кожний про свою Україну – за історичний акт єднання в умовах політичної й геополітичної невизначеності.
Тоді значна більшість громадян об’єдналися перед історичним вибором навколо ключової тези: Українська держава повинна мати шанс відродитися, вона і її народ мають право на майбутнє. Особливо цей факт важливий в історичному контексті, коли цілі покоління українців завдяки важкій праці, розуму, а часто ціною життя – створили умови для формування засад сучасної української політичної нації.
Аналізуючи сьогодення, на мою думку, українському політичному істеблішменту не варто зосереджуватися лише на критиці історії у стилі попередніх поколінь. Історію політикам варто вивчати, бо це один із засобів аналітичного розуміння функціонування конкурентної моделі сучасного публічного управління. Відомо, що історію пишуть люди, але часто забувають, що оцінку їхнім вчинкам та діям на покоління також дають люди, через долі яких ці зміни пройшли. Успішна історія реформ для політичної влади характеризується стратегічним баченням пріоритетів, оперативним реагуванням на зміни, виклики, критичним мисленням та політичною відповідальністю у широкому сенсі цього слова. Сьогодні, як і в минулому, але за інших часових і геополітичних умов, постає питання консолідації української політичної нації щодо конкурентного існування української держави в агресивному глобальному середовищі.
Модернізація, а, можливо, й відновлення єдиного політико-правового, соціально-економічного, культурного, інституційного простору в умовах зовнішніх і внутрішніх викликів та загроз є чи не єдиним зі шляхів збереження цілісності держави та відстоювання національних інтересів. Мова не йде про централізацію і патерналізм, мова йде про оновлення змісту і ролі сучасної національної держави. Насамперед необхідно вести мову про функціональність у вирішенні ключових проблем суспільної значимості, що визначені громадянами як колективні. Питання стратегії, тактики, ресурсного і регламентного забезпечення, питання інтелектуального супроводу, комунікації та арбітражу у цілому покладені на державні інститути та інституції. Забезпечення ефективного державного сервісу щодо співіснування публічних інститутів влади, органів місцевого самоврядування, громадян, реалізації їх природних потреб, прав, обов’язків і свобод на окресленій території і є ефективною публічною політикою ХХІ ст. Головне: позбавляючись невластивих для себе функцій, Українська держава не повинна позбутися і відповідальності перед власними громадянами. Питання не про популізм чи перформанс, а про існування між державою, суспільством і громадянами чітко працюючої системи комунікації, ретрансляції, реалізації та контролю. Проте – це окрема і дуже болюча тема великої розмови. Ще раз хочу сказати – не як теоретик, а як практик: функціональність політичної і державної влади, її спроможність оперативно реагувати на виклики і загрози, незацикленість на усталених кліше і корпоративних інтересах (наскільки це можливо), власних комплексах та егоцентризмі, на зовнішніх впливах – визначається здатністю формувати адекватну внутрішню і зовнішню національну політику.
- Що буде результатом адекватної політики?
- Показником результату є якісні зміни у соціальній структурі суспільства: відновлення середнього класу – соціальна успішність більшості при невеликих відсотках багато-бідної меншості, функціональна, ефективна і стабільна діяльність державних інститутів та інституцій. Усі інше, при бажанні, можна пояснити власним баченням світу, досвідом та вимогами, що надійшли від «абстрактних громадян» і реальних партнерів.
- Але ж українське суспільство таке різнорідне. Відповідно, і запити та вимоги – протилежні, що не раз продемонструвала історія України за ці 30 років...
- Це – правда: ми часто шукаємо не істину, ми шукаємо аргументи на підтвердження своєї правди, яку сформували завдяки суспільству, власному оточенню, сім’ї, освіті. Ми знову потребуємо вибору, критичного осмислення ідей, рішень і дій, які можуть бути реформами, змінами на краще, а не хаотичними експериментами, що призводять до змін на гірше, навіть якщо хотіли навпаки.
Так, 30 років для людини – це вже дорослий вік, достатній для того, щоби робити перші висновки і підбивати якісь підсумки. Але для держави – це мить у просторі! Було усе: перемоги, поразки, сором і гордість, що закономірно для живого суспільного організму, що розвивається, страждає і вчиться. Однак цей процес пройшов через людські долі й життя.
Проте професіоналізм влади за цих умов визначається спланованою стратегією і тактикою при ефективному використанні усіх видів ресурсів. Водночас, з різних причин, ми були не готові до зміни поколінь у публічному (державному) управлінні. Суспільно-політична турбулентність, не завжди адекватні кадрові поради партнерів і опонентів, корпоративні війни, політична кон'юнктура, корупція і професійна недолугість серйозно вплинули на якість кадрів в системі державної служби і позбавили нових державних службовців інституційної пам'яті, професійної та етичної підготовки і перепідготовки. Показником тому є дискусія щодо питання професійності кадрів, яка точиться в українському суспільстві уже не один рік.
Щоби зрозуміти суть проблеми, варто проглянути основні світові рейтинги розвитку, що робляться ООН, Світовим банком і т.д., та порівняти з національними рейтингами довіри до державних інституції.
І питання не в тому, що складні часи вимагають складних рішень і рішучих дій, проблема в адекватності реакції політичного класу на швидкі зміни й відповідні професійні дії.
- Наскільки адекватними є дії нашого політичного класу в умовах перманентної кризи?
- Фактично, з 2014 року постало питання: якою ж бути Україні в найближчі 30 років. Чи готові ми відстоювати демократичні ідеали, цінності, інтереси сучасної національної держави в нових умовах глобального неолібералізму? На мою думку, український політичний клас у цілому не був готовий до кардинальних суспільно-політичних змін. У своїй більшості він або супроводжував суспільно-політичні процеси, або сконцентрувався на розподілі (перерозподілі) й легалізації усіх видів матеріальних і фінансових ресурсів. Частина з них, ставши так званими «офшорними інвесторами», через міжнародних партнерів, проєкти, послуги, дітей тощо – знову інтегрувалися у політичну або державну владу, але в іншому статусі (іноді агентів впливу, лобістів і т.п.). Інша частина емігрувала або була усунута від цих процесів, від прийняття рішень. Цілком зрозуміло, що інтерес з боку ключових геополітичних, регіональних акторів, впливових транснаціональних корпорацій до України базувався на безпекових, економічних і ресурсних інтересах. Питання політичного курсу, реалізація моделей управління, ефективність внутрішньої політики покладалася на основні вітчизняні фінансово-політичні групи впливу.
- Я думаю, що більшість суспільства навіть не усвідомлювало, що так є...
- І так, і ні. Я вважаю, що це явище для українських реалій було цілком закономірним. Якщо коротко, то поява фінансово-промислових, а потім фінансово-політичних груп, так званих олігархів, на той час створила умови для стабілізації суспільно-політичного й економічного життя в Україні. Після “буремних 90-х” державна влада, політичний клас, олігархат, за підтримки впливових гравців зі Сходу і Заходу прийшли до консенсусу у вигляді так званого “договору про співпрацю”, коли були встановлені загальні правила поведінки, державний арбітраж, сплата фінансової ренти за підтримку, спільний контроль за внутрішньою політикою, зовнішньополітичний лобізм, вплив на ЗМІ тощо. Крім того, це була перша спроба створити прообраз національного інвестора, який частину коштів від приватизації колишньої радянської власності вкладав в українське виробництво, а частину виводив за кордон, інвестувавши у світову економіку. Про це не дуже люблять говорити, але наші ФПГ стали інвесторами не тільки офшорів, а й потужних економік світу: Сполучених Штатів, Франції, Німеччини, Швейцарії, Бельгії, Австрії, Нідерландів та інші.
Олігархам була потрібна демократія як засіб отримання, збереження і захисту власності та дивідендів. З часом українська політика стала надприбутковим бізнесом, а так звані олігархи або їх представники – частиною державного механізму. Від «дикого» або стихійного капіталізму ми перейшли до «кланово-державного» з усіма ознаками, характерними для «керованої» або «гібридної» української демократії. Проте, активно експлуатуючи тезу «про всеперемагаючу силу ринку», політичний клас, що знаходився при владі, часто передавав державні інститути та їхні функції у приватне використання окремим ФПГ. Це призвело до дисфункціональності держави, слабкості її інститутів і соціальної стагнації, що, врешті, породили внутрішню і зовнішню агресію…
- А чому наше суспільство сприймало всі ці речі?
- Суспільство не сприймало, воно активно і неодноразово, за підтримки ззовні, вимагало реформи політичної системи з орієнтацією на громадянське суспільство: “Помаранчева революція”, «Революція гідності», «електоральна революція» тощо. Питання в іншому, що ця тема є нагальною і для України сьогоднішньої. Але, щоб бути успішною, ця інституційна реформа, модернізація української політичної системи повинна базуватися на засадах чіткої функціональності, ефективності, суспільної репрезентативності та соціальної відповідальності.
Зміна політичних наративів у світі, збройні агресії, пандемія, «Північний потік», Афганістан і багато чого іншого показали, що управлінська кластерна модель багато у чому катастрофічно застаріла, а політична система потребує істотної модернізації. Але з її неефективністю зіткнулися не лише ми, а й США, Німеччина, Франція, Японія та багато інших передових демократій. Згадайте: Німеччина – 1-а , 2-а світові війни; згадайте Францію, Британію, інші класичні демократичні держави, які разом зі зміною поколінь поринали у системні конфлікти. Вирішення їх можливе було за рахунок зміни підходів до нових, інноваційних моделей управління і вимог до управлінської, політичної еліти. Основні світові актори шукають нові, більш прогресивні моделі публічного управління, які б були максимально конкурентними і відповідали збалансованим інтересам і потребам суспільства, а також нову ідеологію співіснування у широкому сенсі цього слова.
При цьому, у контексті захисту національних інтересів час на реакцію обмежений, можна «здутися». Виграють ті, хто швидше відреагував і запропонував власну концепцію антикризового управління, побудовану на інтелекті, ресурсах, мобільності. Ми ж, на жаль, забезпечуємо увесь світ мігрантами, інтелектуалами, але самі не навчилися використовувати знання як інструмент ефективного управління.
КОЛИ МИ НЕ МОЖЕМО АБО НЕ ХОЧЕМО АНАЛІЗУВАТИ РЕАЛЬНИСТЬ – МИ СТВОРЮЄМО МІФИ
- Повертаючись до питання дисфункціональності держави та слабкості її інститутів – як можна цьому зарадити?
- Коли ми, з різних причин, не можемо або не хочемо аналізувати реальність – ми створюємо міфи і часто стаємо їх заручниками. Зокрема, це міф про всесильність вільного ринку в боротьбі з тотальним державним патерналізмом. Сьогодні, особливо у контексті сучасних системних викликів і загроз, ці тези сприймаються як крайнощі. На початку і в середині 1990-х це була догма.
Другий міф українців полягав у тому, що на нас всюди чекають і наші інтереси можуть бути пріоритетними. Так, світова кон'юнктура для України на час відновлення незалежності була сприятлива, але непублічні інтереси наших партнерів часто були різновекторними і викликали, як модно було казати, «занепокоєння». Показовим прикладом є наша історія останніх десятиліть, коли спільні «цінності» не встигають за глобальною конкуренцією у боротьбі за ресурси, ринки збуту товарів, логістичні коридори тощо. А коли двигуном суспільного розвитку є торгівля, то цінності часто плентаються на периферії або ж стають розмінною монетою між сильними світу цього. Іноді це відбувається коректно, іноді – брутально. Я напружуюсь, коли в політиці чую фрази: “любов”, “зрада”. Я більше сприймаю термін – “партнери”. Не сателіти, а партнери. Бо партнери, незалежно від ваги впливу, пов’язані між собою зобов’язаннями і часто взаємозалежні. Чи є любов у системі національних інтересів базовим інструментом? Навряд чи. Окремі наші партнери бачили в Україні не тільки кінцеву ціль – побудову конкурентної європейської демократії, а й інструмент послаблення Росії. Інші – ринок товарів, послуг, ресурсного забезпечення. Сусідів, можливо, дратувала наша конкурентна спроможність в окремих галузях виробництва. Хтось вирішував геополітичну проблематику – як на Сході, так і на Європейському континенті. Когось хвилював український транзит. Одним словом – «будапештський меморандум» у широкому розумінні цього явища. Тобто, бачення України у світових акторів було абсолютно різне – це стосується як Російської Федерації, так і Сполучених Штатів Америки, і Європейського Союзу.
На жаль, нашу державу мало хто сприймав як повноцінного партнера. За цих умов ми маємо прагнути партнерських відносин, навіть в умовах війни і несприятливої геополітичної кон'юнктури. Тоді ми можемо насправді щось пропонувати і, відповідно, – вимагати.
Третій міф: «Ми – самі по собі, ми можемо самі вистояти проти усіх ворогів». Це – інша крайність. Ми не можемо бути самі по собі, ми вже інтегровані у світовий економічний та політичний простір. Питання полягає лише у тому, наскільки ми готові за цих умов відстоювати національні інтереси, які можуть не збігатися з інтересами інших країн, навіть партнерів. І це – нормально і професійно. Головне, як кажуть в Одесі, – не метушитися, бо у мирний час це викликає сміх, а у воєнний – паніку.
КОНСТИТУЦІЯ – ЦЕ СТРАТЕГІЧНИЙ ДОРОГОВКАЗ, ЩО ДЕКЛАРУЄ ЦІННОСТІ ДЕРЖАВИ І ЗАБЕЗПЕЧУЄ ЇЇ СТАЛІСТЬ, ІНСТИТУЦІЙНУ ТА ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
- Національні інтереси – вічна тема, як і визначення національної ідеї. У нас є документ, де ці національні інтереси визначені й окреслені? Чи досі немає?
- Є Концепція національної безпеки, де національний інтерес України визначено, як пріоритет. До речі, у середині й наприкінці 1990-х років я разом зі старшими колегами брав участь у підготовці рамочних засад до закону про національну безпеку. Ще раз хочу підкреслити: це нормально, коли взаємодія між партнерами, сусідами будується на демократичних принципах взаємоіснування і взаємодії. І це нормально, коли національні інтереси держав – не збігаються у баченні механізмів їх реалізації. Збігатися тією чи іншою мірою вони можуть завдяки національному «егоїзму», потенціалу, професіоналізму, компромісу і діють лише у конкретний історичний період, як реакція на загрози, виклики і суспільні побажання. На мою думку, проблема – дещо в іншому. На відміну від української практики, ключовим суб’єктом і об’єктом у системі національних інтересів для більшості цивілізованих країн є власний громадянин, а держава є базовим інструментом забезпечення, реалізації й захисту його інтересів. Мова насамперед іде про внутрішню політику – тобто суб’єктність держави у вирішенні проблем ефективного, демократичного врядування. Консолідація інтересів, функцій, ресурсів, фахового потенціалу якраз свідчить про державу у дії та її ефективність. Натомість в Україні часто політики дивляться на національний інтерес через державні інститути, фінансові ресурси, території, економічний потенціал, і дуже мало – через призму інтересів громадянина, як базової цінності й носія державної влади.
- … і держава мусить піклуватися, переживати і боротися за цього громадянина, щоб він не виїхав в іншу країну.
- Абсолютно. Держава реалізує ефективну публічну політику в усіх сферах суспільного буття з метою збільшення людського потенціалу за рахунок якості й рівня життя. Колись Наполеон Бонапарт казав, що любити свою Батьківщину є природним правом і обов’язком кожного «середнього» француза, але для цього повинна бути взаємність...
- Ви вказали на важливу річ. На громадянина, інтереси якого, на жаль, ніколи не були на першому місці, коли ми вирішували державні справи.
- Так було ще з радянських часів і є досі. Ми часто протиставляли інтереси держави і громадянина, а в умовах глобального світу і зміни епох – протистояння набуває вигляду системних криз і загроз у всіх сферах життєдіяльності суспільства. За моїми оцінками, таких «гарячих точок дотику» – близько 20-ти. Більшість з них, на жаль, мають відношення до України.
- Ми згадуємо про громадянина, коли він виходить на пенсію...
- Або на Майдан. Не можна ігнорувати боротьбу громадян, народу, нації за право мати свою точку зору на суспільні проблеми і бути почутими, через демократичні механізми комунікації.
- …Або на Майдан, так. Але в спокійні часи політики згадують про громадян, коли їм необхідно перемогти на виборах або здобути ще якісь вигоди. І таке ставлення держави великою мірою призвело до втрати довіри, до невдоволення станом справ у країні, до тієї ж масової міграції. На щастя, реформа децентралізації дає шанс на зміну цієї ситуації. Адже зараз мова йде про реальне публічне управління, коли перед тим, щоб щось робити, спочатку необхідно запитати думку громадянина. І ми бачимо, що там, де думка громади не враховується, то й ефекту немає. Але зараз з’явилася така думка, що Конституцію України погано виконують тому, що громадяни не брали участі в її написанні. І тому вона потребує перегляду. Ви в 1995-97 роках були керівником управління внутрішньої політики Адміністрації президента України і брали участь у прийнятті Конституції України у 1996 році. Ваше ставлення до ідеї ухвалення нової Конституції?
- Я достатньо виважено ставлюся до Конституції, як сукупності принципів, що формують правове поле у взаємовідносинах держави, суспільства та громадян. Проте не фетишизую її. Це – Основний закон, ухвалений на засадах діалогу і компромісу. Для мене важливо, що вона є результатом суспільного договору та консенсусу при декларованому бажанні основних акторів української політики жити за законом, через верховенство права. Шляхи прийняття Конституції пролягають або через суспільний договір, або через різні види насильства. Ці варіанти характерні як для демократій, так і авторитарних суспільств і диктатур. Головним показником ставлення до Основного закону у суспільстві є його виконання з боку держави і власних громадян.
Конституція змінюється, на мою думку, у двох випадках. Перший випадок – коли вона абсолютно не відповідає реаліям, що характерно для періоду тотальної соціально-економічної, політичної й суспільної кризи, кризи системи управління тощо. Другий варіант – це тоді, коли ми досягли таких висот суспільного і соціального розвитку, які вимагають нових принципів і правил співіснування та кардинальних змін у системи державного управління. Проте існує варіант робочої корекції статей, розділів Основного закону з питань, які вимагають адекватної реакції суспільства на виклики часу. Зазначу, що ідеальних конституцій – немає, а якщо вони і є, то часто недієздатні.
На мою думку, найбільш демократична соціальна конституція була прийнята в 1929 році – її ще називають “сталінсько-бухарінською”, у жодній демократії світу на той час не було такого документу, який би так детально регламентував природні права й обов’язки громадян. Проте, всі вони були просякнуті кров'ю і стражданнями мільйонів людей.
Конституція – це лише принципи, модель, навіть побажання. І зміна її не зможе покращити життя й управління державою. Значною мірою я такі речі сприймаю як політичну технологію, яка повинна компенсувати відсутність соціального результату та мобілізувати суспільство навколо влади. Хоча варто сказати, що в цих умовах окремі зміни, і правда, – на часі. У нас за цей період були спроби 18 разів змінити Конституцію і 12 разів ініціатори змін досягли результату. Давайте згадаємо. Спочатку була у нас парламентська республіка, потім – президентська, потім – змішана, де змінювалися акценти. Далі – опитування – плебісцит, пам’ятаєте, двопалатний парламент, недоторканність депутатів, скорочення їхньої кількості.
- 2000-й рік?
- Так. Знову перерозподіл повноважень. Якщо вже говорити по суті, то у нас кожен відповідальний президент перед завершенням однієї каденції і початком другої обіцяв змінити Конституцію України з метою покращення функціонування державної влади. Але ж Конституція – це стратегічний дороговказ, який декларує цінності держави і фактично забезпечує її сталість, історичну та інституційну пам’ять. Натомість, щоби якісно писати нові сторінки історії, ми постійно переписуємо стару.
МИ ПОВИННІ НЕ СОРОМИТИСЯ ФОРМУВАТИ СВОЇ ПРАВИЛА І ВІДСТОЮВАТИ ВЛАСНІ ІНТЕРЕСИ РІЗНИМИ ШЛЯХАМИ
- Науковці з держуправління наголошують, що кожна країна мусить визначити для себе пріоритетні напрямки розвитку і робити ставку на них. Ви погоджуєтесь із таким підходом? Які ви бачите в Україні пріоритетні галузі, на розвиток яких ми можемо кинути всі зусилля для того, щоб вирватися вперед і стати конкурентними?
- На мою думку, основними є 7 галузей, які є пріоритетними і мають подвійне призначення. З шести технологічних фаз розвитку людства в Україні представлені: 2-а, 3-я, 4-а фази, які використовують ресурсний потенціал нації, 5-а фаза – це комп’ютерні і біотехнології, де ми маємо достатньо сильні позиції у світі. На порядку денному – активізація 6-ї фази – розвиток у промислових масштабах штучного інтелекту. Усі вони можуть бути конкурентними у світі, використовуючи національний інтелектуальний потенціал. Ми не маємо права його втратити, тому необхідно через ринкові механізми зупинити витік «мізків» (і не тільки мізків, а й висококваліфікованих робочих рук) з України, за кордон. На тлі професійної і освітньої міграції золоті слова сказав Герой України, учитель фізики з Харкова Ілля Гелфгат: «Україна зупинилася у точці неповернення» у цьому питанні.
Ще одне – у контексті земельної реформи і децентралізації нагальним для України є питання створення і модернізації переробної галузі. Ми бачимо, що клімат змінюється, ресурсний потенціал скорочується, що буде далі? Саме тому в нафтових країнах Близького Сходу чи в країнах Північної Європи за рахунок ключових ресурсів створювали фонд розвитку держави і нації. Вони відкладали кошти для розвитку нових інтелектуальних технологій, які зможуть у свій час замінити традиційні. Вони обережно використовували кошти від продажу нафти і газу, вкладаючи значний відсоток у фонд розвитку громадян і держави. Чи готові ми створити такий фонд, відкривши ринок землі?
- Тобто, на вашу думку, саме держава має втручатися, вкладати кошти в фундаментальні речі, ініціювати зміни, не чекаючи, що це все зроблять ринок і приватна власність?
- Якщо є потреба – так. Це ще один із міфів, що держава є обов’язково неефективним власником і управлінцем. Це не завжди так, усе залежить від конкретної ситуації, традицій, права і мети, яку потрібно досягнути. Прикладів безліч. Бізнес не підміняє державу і навпаки, у них багато спільного, проте – різна відповідальність і стратегічна перспектива. Вони повинні доповнювати одне одного.
Нам потрібно позбутися “совковості”. “Совковість” – це не тільки якісь зовнішні ознаки і віковий ценз, це ортодоксальність, заскорузлість мислення, зацикленість на ідеологемах – незалежно від місця їхнього походження, віку і часу. Зрозуміла ідеологія змін – це інструмент вирішення проблем. Різновидність ідеологій – це різновидність моделей мобілізації громадян на зміни. На зміни під конкретні цілі завдання і механізми. Міряються не кадрами, дипломами, сертифікатами і зв’язками (ніхто не проти), а й результатом соціальних змін.
У глобальному світі ми чітко побачили, що національний інтерес – це насамперед поєднання інтересів громадян, що проживають на території конкретної держави, яка створила ефективний сервісний інструмент управління, що дуже швидко, оперативно може організувати суспільство на вирішення проблем. І всі європейці, не нехтуючи демократичними принципами співіснування, на перше місце поставили власні інтереси. І це абсолютно для мене зрозуміло. Вони насамперед залежать від власних громадян і їм підлеглі. По-перше, ми так само мусимо чітко визначити для себе пріоритети. По-друге, ми повинні не соромитися користуватися світовою економічною, політичною кон’юнктурою, отримуючи доступ до світових ринків і послуг.
Як це не парадоксально, але двигуном прогресу є егоїзм різних типів: індивідуальний, сімейний, національний, державний. Проте, його розумне поєднання дозволяє отримати прибуток в усіх сферах життя.
ПАНДЕМІЯ, РЕГІОНАЛЬНІ КОНФЛІКТИ, ЕКОНОМІЧНА РЕЦЕСІЯ І КЛІМАТИЧНА КРИЗА ПІДВИЩИЛИ РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ
- Як показують соціологічні дослідження, більш як 60 відсотків українських громадян переконані, що все в державі йде не так. Причому цей відсоток, по-моєму, всі роки однаковий. Країна рухається не туди – вважають громадяни. І водночас ми не несемо жодної відповідальності за те місце, де ми живемо. Ми не зважаємо на екологію, у нас ніби немає розуміння глобальності проблем, які насуваються, ми навіть не намагаємося вплинути на ці процеси і щось змінити...
- Ми знову в крайнощах. З одного боку, людина-українець не може думати про глобальний світ, коли займається питанням самовиживання, а з іншого – ця людина, вичавивши із себе совковість державного колективізму, повинна не втратити інтерес до держави, яка має велику купу проблем. На жаль, сьогодні багато людей, як це не дивно, молодих, не пов’язують себе з майбутнім Української держави. Вона взагалі їм не потрібна. Такі собі “люди світу” з різними паспортами. Нам потрібно віднайти баланс між розвитком сучасної конкурентної демократичної національної держави, інтересами окремого громадянина і глобальним егоїзмом. До речі, поверненню моди на національні держави сприяла системна криза індивідуальної відповідальності з боку колективних світових акторів. Пандемія, неконтрольована міграція, збройна агресія, насильницька зміна кордонів, регіональні конфлікти, економічна рецесія і кліматична криза так і залишилися у порядку денному "великої двадцятки”.
Нам же потрібно самим створити збалансовану модель ефективного публічного управління, яка вирішує питання спільноти, що проживає на конкретній території і є легітимною як для громадян, так і для сусідів. Коли ми – функціональні, ми – конкурентні. Нас не повинні любити. Нас повинні поважати, з нами повинні рахуватися.
- Зараз дуже багато криз усюди. Мабуть, немає жодної країни, де б не було суспільних проблем. Водночас українське суспільство, якщо стежити за соцдослідженнями, досить однорідне. Тобто майже 80% громадян однаково сприймають головні постулати, що мова має бути одна – українська, що держава має бути унітарна, що ми прагнемо в Європу і бути під захистом НАТО. Водночас політики, – що в опозиції, що при владі, – замість того, щоб шукати якісь об’єднуючі меседжі, провокують нас на хейт, на ненависть, спеціально. І я бачу в цьому велику проблему. Тому що громадяни втомилися від хейту, вони перестають цікавитися політикою, вони просто ховаються в свої “бульбашки” – фейсбучні, інстаграмні...
- Так. Найбільша проблема для будь-якої влади усіх рівнів – це так звана внутрішня еміграція громадян. Питань постає багато, чітких і зрозумілих відповідей – мало, рішень – ще менше. Зневіра, роздратування, агресія – складові соціологічних опитувань. Реалізація публічної політики стикається з фрагментарністю дії державної системи управління і місцевих органів самоврядування. Громадянам здається, що їх залишають один на один з суспільно-важливими проблемами, які мають значний соціальний потенціал. У значної частини українців створюється враження, що ходимо по колу, а значить – посилюється відчуття нереалізованості й соціальної деградації. Далі ця ситуація може і буде використана, як у внутрішньо-, так і зовнішньополітичному контексті, особливо на фоні загострення військового протистояння на сході України.
Імпульсивна суспільна агресія при достатній свободі й мінімальній відповідальності, незалежно від місця знаходження в політичній системі, може істотно вплинути на політичну ситуацію в Україні. Проте агресія буває як руйнівною силою, так і творчою енергією. Двигуном суспільного розвитку в Україні останні роки – і не тільки в Україні, стала образа. І ця образа породжує шалену агресію. Люди живуть і заробляють на агресії. Агресія стала джерелом прибутку. Нам необхідно вивести суспільство зі стану "бездумної агресії", навіть в умовах війни, на шлях енергійних змін. Агресію залишити по відношенню до ворога (не плутати з опонентом), по відношенню до тупості, непрофесіоналізму, крадійства, обмеженості, підлості тощо. Мені здається, що об'єднання громадян можливе для боротьби з публічними проблемами, які значною більшістю суспільства визнані нагальними. Так будуть сформовані рамочні принципи державного курсу і засади публічної політики на конкретний термін. Колективний інтелект через конкурентну думку, модель і випуск пари зможе окреслити механізми реалізації національних інтересів. Нам необхідно обговорювати шляхи розвитку нашої держави без комплексів і істерик, але в рамках цінностей демократичної, функціональної і конкурентної держави. Так, рамки держави, принципи повинні бути єдині, але разом з тим, ми повинні повернути моду на конкурентну іншу точку зору, яка знаходиться в рамках національних інтересів, інтересів громадян, інтересів держави, назва якої – Україна. Це базові принципи. Нам необхідно обговорювати шляхи розвитку держави. Але, я знову підкреслюю, що це повинна бути думка в рамках цінностей демократичної, функціональної і конкурентної держави.
Щодо ЗМІ, то ми знову повертаємося до питання власників товарів, ресурсів. У нас інтелект в системі управління, в системі ЗМІ не став товаром. Ви зверніть увагу, як зменшилась на телебаченні кількість експертних програм, в яких є різні точки зору. В основному це “дог-шоу” з орієнтацією на політичні уподобання власника ЗМІ. Це вже не демократичний інструмент контролю суспільства за владою, це – зброя і щит задля влади. До того ж, в умовах інформаційної війни маніпуляції стають запорукою перемоги над опонентом. Раніше журналісти соромилися “темників”. А сьогодні всі знають, чий це канал, який експерт, скільки йому платять, що він скаже і де він з’явиться. Чи проходила цей шлях Європа? Так, проте з часом була створена система спільної відповідальності учасників медійного ринку.
Крім того, у нас бракує майданчиків для обміну експертними думками. І, на мою думку, сама держава, власники ЗМІ, медійна спільнота повинні виступити ініціатором «майданчиків думок».
- Цього справді бракує. Ми живемо в епоху маніпуляцій, коли громадянину, і навіть освіченому громадянину, дуже важко знайти зерно істини в масованих потоках брехливої інформації. І коли армія “тролів” може забанити в глобальних мережах будь-яку правдиву інформацію. Але людям потрібна правда. Як нам повернутися до правди?
- Ви знаєте, ідеального часу правди не було, немає і навряд чи буде, тому що правда у всіх своя. А істина незручна. Пошук правдивої інформації починається з бажання мати свою думку. Громадянин і держава, що сповідують демократичні цінності, створюють умови для висвітлення інших точок зору, їх аналізу. Конкуренція між ними створює умови для розвитку суспільства і суспільних інституцій. Розвинуте суспільство та його інститути прогресують і не дозволяють політичним, державним та економічним акторам перейти межу здорового глузду і права. Інформаційна гігієна рятує громадянина, державу, суспільство від авторитаризму, інтелектуальної стагнації, інформаційного і медійного сурогату. Можу погодитися з Г.Фордом, який казав, що найважчою роботою для людини є мислення. Я б додав: критичне мислення, що примушує людину робити зміни на краще і не піддаватися тотальній маніпуляції. Зрозуміло, маніпуляції є вагомими додатками до політики, бізнесу і взагалі діяльності людей, проте дуже часто маніпулятор від політики стає заручником брехні, грошей і власної закомплексованості. Штучна правда принижує і розбещує людей, а маніпулятивна пропаганда принижує ще й їхню гідність. Це стосується і тих, хто виробляє, продає інформаційний продукт, і тих, хто ним користується. Головне для медійного братства і не тільки, заради… (кожний обере сам) – не нахилятися нижче плінтуса. Як варіант виходу з цієї ситуації може бути створення великої кількості комунікаційних майданчиків для отримання, перевірки, спростування інформації, удосконалення механізму захисту і честі як громадян, так і ЗМІ, створення публічного реєстру "фейкометів", або так званих «експертів за викликом», професійна декларація «лобізму» тих, хто представляє інтереси у ЗМІ (журналісти, коментатори, експерти) і багато-багато іншого. Було б бажання у тих, хто замовляє, сплачує, виконує і споживає. Одна невелика ремарка: "гібридна війна" і "збройна агресія" – це інша розмова, але й там варто і можна бути професіоналом з принципами й етичними нормами. Пояснити або промовчати можна усе.
МИ ПОВИННІ СТАТИ КОНКУРЕНТНОЮ ДЕРЖАВОЮ, ЩО МАЄ СТАТУС НЕ САТЕЛІТА, А ПАРТНЕРА
- Сьогодні європейські партнери знову пропонують нам втілити так звану “формулу Штайнмаєра”. Яка ваша думка щодо цього?
- Ви знаєте мою думку з цього питання, а читачі можуть відстежити мою позицію з 2014 року, до речі й на шпальтах вашої агенції також, і перед журналістською спільнотою в Берліні. Я завжди казав, що, підписуючи "мінські угоди" і зокрема погоджуючись з «формулою», варто враховувати обставини підписання, латентні інтереси ініціаторів-підписантів, наявність механізмів виконання, контролю і відповідальності за результат, гарантії та оцінки наслідків виконання цієї формули для України. Головне – не підірватися на своїх зобов'язаннях з часом, а тим паче – не наступати на граблі двічі, пояснюючи це "технологіями" або "процесом домовленостей".
Оцінку української сторони щодо цього питання пан Вальтер Штайнмаєр давав у німецьких та світових ЗМІ. Треба визнати, що кожна зі сторін бачить свої інтереси у цій угоді. Однак, більше за всіх, на мою думку, у політико-правову "розтяжку" поставлена Україна. Повністю виконана за алгоритмом Російської Федерації та квазіутворень «формула» істотно змінить політико-правовий та адміністративно-управлінський ландшафт в Україні й серйозно підірве стабільність у суспільстві. Інтереси РФ та її сателітів у цілому зрозумілі. Бажання німецької сторони припинити війну в Європі й призупинити гарячу фазу протистояння – похвальні й цілком зрозумілі. Завжди за цих умов виникає додаткове питання: ціни вирішення проблеми і за рахунок кого? Досвід об’єднання Німеччини (при наявності збройних сил СРСР), «Будапештський меморандум», Дейтонські угоди, «Хорватський бліцкриг», «Кримське питання», «Північний потік» підказують, що, крім бажання, потрібна ще жорстка узгоджена процедура, механізми реалізації, ресурси, гарантії й політична воля. Крім того, коли ми користуємося зарубіжними досвідом, потрібно враховувати нюанси, місцеві особливості й багато чого іншого. Згадайте про Сирію чи Афганістан.
Тобто, “формула Штайнмаєра” – це процес замирення і перехід з гарячої фази до стабілізуючої. Так, це мрія Європи для того, щоб відновити повноцінне співробітництво з Росією. І Україна в цьому випадку – інструментарій, Україна – це ресурсний майданчик для компромісу. Наші партнери прагнуть відновити статус-кво в Європі. Відновити регіональне співробітництво, сконцентруватися на національних і регіональних проблемах. Росія для них – серйозний економічний партнер. Якому потрібне заспокійливе. Крім того, є велика необхідність відновлення транснаціональної співпраці: США, Німеччини, Франції, інших країн Євросоюзу, які мають різні підходи до вирішення проблем деокупації територій України. Яскравим показником цього стала «Кримська платформа".
- Тобто, виходить, що ми без власної суб’єктності, без усвідомлення її необхідності, нікуди не зрушимося? Адже історія з “Північним потоком” – дуже яскрава ілюстрація, повертає нас знову до запитання: ми об’єкт чи суб’єкт у глобальному світі, чи маємо ми право голосу, чи великі гравці самі вирішують за нас? В таких умовах ми намагаємося якось маневрувати, налагоджувати різні зв’язки. І після появи повідомлень про налагодження співпраці з Китаєм, з’являється запитання: чи повинна Україна чітко й однозначно визначити для себе політичний вектор і прямувати по ньому, чи може повернутися знову до тактики Кучми, яка отримали назву “багатовекторна політика”?
- Давайте зразу дамо просту відповідь: «Хочеш вижити – крутися".
- Як флюгер?
- Ні, не плутати. Флюгер крутиться як об’єкт, а ми повинні крутитись з метою реалізації власних, суб’єктних інтересів у цьому буремному, нестабільному і швидкозмінному світі. Крутитися варто, маючи адекватні цілі, ресурси, механізми впровадження, орієнтуючись на реальний результат у конкретний час і зрозумілу перспективу. Продуктивна активність не вступає у протиріччя з принциповістю, коли кругом безпринципність. Слабких танцюють, сильних – поважають, з конкурентними рахуються. Ми повинні стати, наскільки це можливо, конкурентною державою, що має статус партнера. Не сателіта, не проєкту, а партнера. Хоча і цей шлях можна не оминути, як свідчить наш досвід.
- Як нам здобути цей статус?
- Маленькими кроками, максимально реалізуючи свій національний потенціал у внутрішній політиці, економіці. Ми повинні приростати своїми (і не тільки) розумними, працьовитими людьми, а не агресивною самозакоханою сірістю. Ми повинні працювати з усіма у світі країнами, в різних галузях економіки, культури, політики, технологіях, де є наш національний інтерес і де є взаємна повага до принципів і домовленостей. Крім того, інвестиційна привабливість усіх типів, рівність, фаховість і прозорість судової системи, стабільність, ефективність та сталість державних інституцій, політична прогнозованість є показниками зрілості й можуть зробити нас партнерами у широкому розумінні цього слова.
- Тоді насамперед треба визначити ці принципи і десь їх озвучити, зафіксувати.
- Так. У принципі вони задекларовані, що ми – європейська держава, орієнтуємося на світові конкурентні політичні, економічні та управлінські практики. Визнали стратегічними партнерами демократичні, економічно потужні, соціально-орієнтовані держави. Проте, варто визначити, що у питаннях публічного управління і врядування, в соціально-економічних процесах в Україні – повна солянка або мікс моделей та ідей, які ми запозичили у наших партнерів разом з матеріальним забезпеченням, але, з різних причин, не приладнали до українських реалій або вже результативно діючих практик. Ми повинні визначити принципи, які базуються на національних інтересах європейської демократичної сервісної держави. Наша сила, наші гарантії – це власна функціональність, конкурентність, чисельність, економіка, духовність, соціальність. Нам потрібно відчути власну національну суб’єктність у глобальному світі. Як не дивно, сьогодні, у хаосі змін, треба бути героєм, щоб мати іншу точку зору на майбутнє і минуле, на шляхи і моделі розвитку власного національного проєкту, публічно її висловлювати та реалізовувати. Це не менший героїзм, аніж на фронті. Але я б хотів зразу наголосити, що це має бути інша точка зору в рамках української суб’єктності у світі, як якісного і конкурентного продукту суспільних змін.
- Виключно?
- Виключно. Хай вона буде інша, але в рамках української суб’єктності, а не національної обмеженості. Ще раз повторюю, перше питання – це війна і єдність України. Хвала тим чоловікам і жінкам, що відстоюють нашу суб’єктність зі зброєю в руках, вони допомогли державі стати суб’єктом по відношенню до ворогів щодо територіальної цілісності України та її права на власний вибір. Проте, відстоювання власних інтересів через українську суб’єктність має бути не тільки на фронті, мова йде про суб’єктність: правову, інтелектуальну, соціальну, гуманітарну, економічну, управлінську у внутрішній політиці. Функціональність, ефективність, результативність і соціальна відповідальність – ось основні маркери цієї суб’єктності. Суб’єктність у зовнішній політиці – це конкурентність, реалізм і взаємоповага у стосунках не тільки з опонентами, а й насамперед – з партнерами й союзниками. Ми хочемо гідно жити у демократичній, конкурентній, ефективній і сервісній державі, яка є суб’єктним і рівноцінним партнером по відношенню до власного громадянина. Після стану «раба» з себе варто вичавити синдром «маленького українця, аборигена» бо значна частина громадян показала і відчула (незалежно від ідеологічних, етнічних і релігійних переконань) себе гідними українцями. Залишилося стати ефективними, заможними і, дай Боже, щасливими.
Марина Сингаївська. Київ
