Інструменти та механізми вироблення й впровадження публічної політики в Україні

Працівниками кафедри публічної політики та політичної аналітики під керівництвом С.О.Телешуна була підготовлена наукова розвідка "Інструменти та механізми вироблення й упровадження публічної політики в Україні"  для науково-аналітичної доповіді "Інституціоналізація публічного управління в Україні".  

Ця розробка може бути корисною для фахівців галузі державного управління, урядовцям, політичним і громадським діячам, експертам та науковцям.

Матеріали даної розвідки були  апробовані в практичному управлінні та стали базою для розробки лекційного курсу і практичних занять в НАДУ при Президентові України.

Авторами наукової доповіді є: професор, д.політ.н. С.О.Телешун,  професор, д.держ.упр. О.Г.Пухкал, д.держ.упр., доцент, професор кафедри В.В.Карлова, к.політ.н., доцент І.В.Рейтерович, к.політ.н., доцент С.В.Ситник.  

Революція Гідності відкрила новий етап в історії розвитку громадянського суспільства в Україні, продемонструвала вплив громадськості на суспільно-політичні процеси, стала поштовхом для оновлення та переформатування влади. Такі суспільно-політичні процеси вимагають створення повноцінних, а не декларативних громадських інститутів, здатних отримати інформацію на початкових стадіях ухвалення державно-управлінських рішень, запропонувати альтернативні шляхи розв’язання проблем, здійснювати контроль за реалізацією прийнятих рішень[1].

Держава і громадянське суспільство утворюють певну діалектичну єдність. В процесі державотворення вона виявляється в тому, що чим більш розвинуте громадянське суспільство, тим демократичніша держава, тим більше вона діє в інтересах громадянського суспільства і його інститутів. І навпаки, чим менш розвинуте громадянське суспільство, тим сильніша держава, тим більше вона обмежує самоврядні та саморегулюючі можливості суспільства. Водночас розвиток громадянського суспільства і характер його взаємовідносин з владою залежить від умов, перш за все політично-правових та економічних, які формує сама держава.

Демократична і правова держава не може існувати без розвиненого громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її діяльність. Зв’язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї ґрунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в суспільстві. А це означає, що влада держави і її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому[2].

Для України  взаємодія влади та бізнесу на сьогодні є однією з основних умов здійснення ефективного управління, оскільки це саме та проблема, яка перебуває, з одного боку, у площині публічної політики, з іншого – набуває особливої важливості для України на її шляху інтеграції до ЄС. У Стратегії сталого розвитку “Україна – 2020”, окремо зазначається про необхідність синергії зусиль органів влади, бізнесу та громадянського суспільства для просування України у світі. При цьому головною передумовою реалізації Стратегії є суспільний договір між владою, бізнесом та громадянським суспільством, де кожна сторона має свою зону відповідальності. Відповідальність влади – провести реформи, забезпечити баланс інтересів між громадянським суспільством, державою і бізнесом, просто прозоро та якісно працювати за новими підходами, гарантувати дотримання прав людини. Відповідальність бізнесу – підтримувати й розвивати бізнес-середовище, державу та громадянське суспільство, сумлінно сплачувати податки, здійснювати ефективні інвестування в економіку держави, дотримуватися принципів чесної праці та конкуренції. Відповідальність громадянського суспільства – контролювати владу, жити відповідно до принципів гідності та неухильно додержуватися Конституції і законів України[3].

Зазначені вище питання є також вкрай актуальними й в контексті Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом^[4], оскільки вона сприяє формуванню в Україні такого інституціонального середовища, в основі якого знаходяться принципи та цінності ЄС – у тому числі співробітництва та партнерства.  

Проблема.

У демократичній державі громадське суспільство, через свої інститути, активно впливає на вироблення владними інституціями політики, контролює їх публічну діяльність спрямовану на реалізацію виробленої політики, фактично спонукаючи чиновників служити інтересам людей. У цьому контексті надзвичайно актуальним є питання забезпечення органами публічної влади України ефективних форм їх взаємодії з громадськістю, адже саме вони є важливим чинником створення умов для участі громадян у формуванні та реалізації публічної політики, налагодження громадського контролю та зміцнення довіри громадськості до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, тобто до органів публічної влади. Аналіз взаємовідносин громадянського суспільства і демократичної держави засвідчує, що в Україні, на основі використання кращих стандартів світової практики, в цілому сформовано нормативно-правове підґрунтя взаємодії органів публічної влади з інститутами громадського суспільства у виробленні й реалізації публічної політики. Вітчизняні нормативно-правові акти визначають значну кількість інституційних форм громадської участі у виробленні публічної політики, прийнятті політико-управлінських рішень та контролю за їх виконанням. Найбільш важливими серед них є: інформування (прес-релізи, прес-конференції, веб-сайти тощо), участь у виборах, референдумах, мітингах, опитуваннях з метою з’ясування громадської думки, індивідуальні чи колективні звернення громадян, круглі столи, громадські слухання, консультації з громадськістю, громадські ініціативи, громадські ради, громадський контроль, громадські експертизи, соціальний діалог, моніторинг, інноваційні веб-простори, електронні петиції, інтернет-платформи, партнерські програми, теле і радіодебати, “гарячі лінії” тощо. В загальному вимірі громадська участь завжди є процесом двосторонньої комунікації задля спільного вироблення певної політики (плану дій) та ефективних політико-управлінських рішень спрямованих на розв’язання суспільно важливих проблем.

Органи публічної влади, залучаючи громадськість до творення публічної політики, поглиблюють процес політичної демократизації суспільства, прискорюють становлення соціально-правової держави, формують правову незалежність людини від держави. Водночас процес формування основ соціально-правової держави в Україні, на відміну від західноєвропейських її моделей, має свої особливості. Складність і суперечливість процесу державотворення обумовлена слабкими демократичними традиціями перехідного суспільства, недосконалістю політичної системи, недостатньою участю громадських інститутів у формуванні політики[5].

Сьогодні в Україні особливого значення набуває практичний вимір взаємодії органів публічної влади з інститутами громадянського суспільства. Серед сучасних інституціоналізованих практик взаємодії органів публічної влади з громадськістю у виробленні й реалізації публічної політики, залежно від форм та функціональної мобілізації, можна виокремити дві основні групи. Перша група практик використовує інституційні форми взаємодії де ініціатива належить громадськості: участь у розробленні і обговоренні проектів нормативно-правових актів; громадські бюджетні ініціативи; діяльність асоціацій, громадських рад, консультативно-дорадчих органів, експертно-аналітичних структур, комісій, інноваційних платформ; функціональне представництво; громадський контроль за діяльністю влади тощо. Друга група сучасних практик взаємодії органів публічної влади та громадськості використовує такі форми в яких ініціатива належить владним інституціям, зокрема: залучення представників громадськості до організації виборчого процесу; підтримка діяльності громадських організацій;  організація діяльності державно-громадських фондів, залучення інститутів громадянського суспільства до правозастосовчої та правозахисної діяльності; залучення громадських об’єднань, на основі укладених з органами влади договорів, до надання соціальних послуг населенню; підтримка програм самозайнятості та дрібного підприємництва внутрішньо переміщених осіб у територіальних громадах; співпраця органів публічної влади і громадськості в процесі підготовки та перепідготовки публічних службовців та громадських діячів тощо.

Водночас фахівці-експерти наголошують на тому, що нині взаємодія органів державної влади, органів місцевого самоврядування з громадськістю у формуванні й реалізації публічної політики залишається малоефективною через недостатню прозорість діяльності цих органів та забюрократизовані процедури такої взаємодії, низький рівень взаємної довіри[6]. З боку органів публічної влади при прийнятті управлінських рішень, мають місце випадки, коли думка громадськості (заперечення, пропозиції), висловлена на зборах, в процесі консультацій, при проведенні громадських експертиз, громадських слухань, не враховується. Немає системності та механізму зворотного зв’язку за наслідками консультацій, наявність консультативно-дорадчих органів не завжди сприяє максимальній залученості й поінформованості громадян, а партнерство як найвищий рівень взаємодії перебуває ще на ранніх етапах розвитку[7]. Дослідники, проаналізувавши стан діяльності консультативно-дорадчих рад при органах публічної влади, зазначають, що “рівень ефективності їх роботи знижується внаслідок затягування процесу формування та через негативні прецеденти використання громадських рад в інтересах окремих посадових осіб та політичних сил, що суперечить їхньому функціональному призначенню та дискредитує цей формат взаємодії”[8]. На жаль, поширення традиційних форм громадської участі у виробленні й реалізації місцевої політики здебільшого відбувається фрагментарно. Органи місцевого самоврядування фактично не забезпечують розвиток усіх форм участі жителів громад у вирішенні питань місцевого рівня[9]. Механізми громадських слухань, загальних зборів громадян за місцем проживання, впровадження іншого досвіду безпосередньої демократії реалізуються в меншості випадків[10].

Громадські експерти, які досліджували ефективність застосування інструментів партисипативної демократії у Вінницькій, Волинській, Сумській та Харківській областях України у рамках реалізації проекту ГО “Інститут аналітики та адвокації”, відзначають слабкий вплив консультативно-дорадчих органів на формування місцевої політики. До складу фактично всіх таких органів входять представники органів влади і майже не входять члени громадських об’єднань. Не часто використовуються громадські експертизи неурядовими організаціями для перевірки діяльності влади на відповідність вимогам чинного законодавства[11].

За результатами оцінки діяльності органів виконавчої влади за напрямом “взаємодія з громадськістю”, яка була проведена групою експертів з числа представників організацій̆ громадянського суспільства, органів державної̈ влади, наукових інститутів та міжнародних організацій̆, середні показники 9 пілотних органів влади щодо ефективності співпраці з громадськістю відповідно до 4 критеріїв складають[12]: інформування – 2,69; консультації – 2,23; участь громадськості у виробленні та реалізації державної політики – 2,22; партнерство – 2,72[13].

Зазначене свідчить, що органи публічної влади поки що не визнають громадські організації як рівноцінних партнерів у виробленні й впровадженні публічної політики, залучають їх у разі, коли необхідно заручитися підтримкою громадськості. Саме ж громадянське суспільство є слабким, його структура не є чіткою, а інститути недостатньо розвиненими.

Оскільки бізнес є активним актором не лише соціально-економічних, але й політичних процесів в країні, його взаємодія з владою має принципове значення як для проведення реформ у різних сферах суспільного життя, так і для вироблення публічної політики. Однак на сьогодні в Україні говорити про завершення формування дієвої інституційної системи, здатної забезпечувати ефективну взаємодію влади та бізнесу, в основі якої знаходяться чітко встановлені правила та норми їх саморегуляції, поки що зарано. Це пов’язано з цілим комплексом невирішених проблем, основними з яких є наступні[14]:

1. Недосконалість механізмів комунікації влади з бізнесом щодо визначення основних пріоритетів розвитку країни у політичній та соціально-економічній сферах. Зазначений діалог в основному є ситуативним та активізується виключно як відповідь на внутрішні або зовнішні виклики (так, у 2018 році Рада бізнес-омбудсмена отримала 1792 скарги від підприємців, більшість скарг подали українські компанії (85%), переважно представники малого та середнього бізнесу (73%). Показово, що наприкінці 2018 року рівень виконання рекомендацій Ради бізнес-омбудсмена органам державної влади становив всього 41% – тобто відповідний державний орган виконував кожну другу пораду щодо системних проблем бізнесу[15]).

2. Позиціонування влади як головної, домінуючої, а не рівноправної сторони у взаємодіях з бізнесом, яка нав’язує свої «правила гри» (за результатами опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у березні 2019 року, майже дві третини респондентів були схильні вважати, що держава заважає діяльності малого та середнього бізнесу в Україні.  Лише 7% думають, що органи влади сприяють розвитку підприємництва, і 14% – що вони наразі не втручаються у діяльність підприємців[16]).

3. Збереження системи диференційованого ставлення органів публічної влади до бізнесу, в основі якої знаходяться механізми прямої (персоніфікованої) взаємодії та надання преференцій окремим бізнес-структурам (перш за все, наближених до політичних сил, представлених у Верховній Раді тощо).

4. Низький рівень соціальної відповідальності бізнесу, його рентоорієнтована поведінка та намагання інтегруватися безпосередньо у владу (в основному це стосується тих великих підприємців, які використовують політичну діяльність для розширення власного бізнесу – так званих олігархів. Як наслідок, рівень довіри до олігархів з боку громадян є вкрай низьким – всього 8%, у той час як дрібним та середнім підприємцям довіряють 63% та 60% громадян відповідно[17]). Інтегруючи своїх представників у владу, бізнес отримує преференції у процесах вироблення політики та задовольняє передусім не суспільні, а корпоративні інтереси, часто взагалі підмінуючи поняття.

5. Високий рівень корупції, передусім у політичній сфері, що призводить до домінування різноманітних неформальних практик, які фактично витісняють на периферію політико-управлінських процесів формальні інститути, діяльність яких пов’язана з міжсекторальними взаємодіями.

Емпіричним підтвердженням відсутності дієвої інституційної системи, здатної забезпечувати ефективну взаємодію влади та бізнесу в Україні, є дані міжнародних рейтингів. Так, згідно нового рейтингу Світового банку Doing Business-2019, який описує легкість ведення бізнесу, Україна посіла лише 71 місце серед 190 країн. Це на п'ять позицій вище, ніж минулого року. Як зазначають автори рейтингу, піднятися у цьогорічному рейтингу Україні дозволили покращення в таких показниках, як міжнародна торгівля (з 119 місця минулого року до 78-го позиції в цьогорічному рейтингу) і захист міноритарних акціонерів (з 81 на 72 місце). В Україні також спростили процедуру вирішення спорів щодо виконання контрактів – за цими показником Україна піднялася на 57 позицію. Минулого року вона займала 82 місце. Незначні покращення також помітні за такими показниками, як реєстрація власності, бізнесу і відновлення платоспроможності. Погіршення Світовий Банк зафіксував лише за двома критеріями: отримання будівельних дозволів і сплата податків^[18]. Показово, що за п'ять останніх років Україна просунулася на 41 позицію в рейтингу, хоча згідно з Планом пріоритетних дій уряду ще на 2016 рік, Кабінет Міністрів мав ініціювати законодавчі зміни, що дозволили б Україні увійти в топ-50 країн рейтингу в 2017 році, і 20 – у 2018 році.

Отже, сьогодні в реальній інституціональній моделі взаємодії влади та бізнесу в Україні домінують передусім неформальні інститути, зокрема такі як корупція, непотизм, клієнтизм та тіньова економіка (так, за розрахунками Міністерства економічного розвитку і торгівлі, у січні-вересні 2018 року рівень тіньової економіки склав 32% від офіційного ВВП[19]), що є суттєвою перешкодою для становлення чітких правил та норм взаємодії бізнесу та влади.

Разом з тим, об’єктивно і влада, і бізнес зацікавлені у формалізації своєї взаємодії, формуванні прозорих моделей взаємовідносин з залученням інститутів громадянського суспільства. Потреба бізнесу в інституціоналізації взаємодії з владою обумовлена необхідністю легітимації своєї участі у процесах прийняття політико-управлінських рішень, забезпеченні врахування корпоративних інтересів, захисті прав власності тощо. У свою чергу влада отримає додаткові механізми регулювання економічної ситуації, що дозволить забезпечувати економічне зростання, ефективно вирішувати соціальні проблеми, а також оперативно реагувати на глобальні виклики.

Європейська практика застосування багаторівневого управління, вказує на проблему наявності, так званих політичних розривів, які тлумачяться як суто вертикальні підходи галузевих міністерств, які не дозволяють узгоджувати регіональну політику та для подолання яких виникає потреба в координації, розбудові спроможності та лідерства[20]. Прийняття у 2015 році Закону України "Про засади державної регіональної політики" було першим кроком до подолання проблеми політичного розриву[21]. Зокрема він інституціоналізує два нових суб'єкти реалізації державної регіональної політики, а саме  Міжвідомчу координаційну комісію з питань регіонального розвитку (стаття 18) та  Агенцію регіонального розвитку (стаття 19), які по суті мають забезпечити функціонування координаційного механізму реалізації державної регіональної політики.

Аналіз діяльності агенцій за матеріалами їх офіційних сайтів чи сторінок у фейсбук, показує, що наразі переважна більшість з них зосереджують свою діяльність на залученні інвестицій. Практично лише діяльність Вінницької агенції охоплює як найширший спектр напрямів регіональної політики[22]. Пошук фінансових можливостей для вирішення місцевих проблем є безперечно важливою складовою. Припускаємо, що запуск діяльності та активне використання такого інструменту як агенція, стає пріоритетним у ситуації браку джерел фінансових надходжень до регіону. Спостерігаємо певну кореляцію між надходженнями фінансів до регіону  та створенням агенцій, як одного з інструментів розв'язання проблем регіону, відповідно заінтересованості місцевих органів влади сприяти їх інституційній спроможності. Так Дніпропетровська, Харківська, Львівська, м. Київ – є основними реципієнтами надходжень з Фонду регіонального розвитку[23]  та отримання субвенцій з державного бюджету[24]. Однак, саме в цих областях процес створення агенцій відбувається доволі повільно. Так, маючи всі умови для впровадження такого інструменту, Харківська обласна державна адміністрація лише наприкінці 2018 року своїм розпорядженням підтвердила власну ініціативу щодо заснування агенції[25]. Тобто в ситуаціях відсутності критичної значимості джерел надходження фінансових ресурсів для реалізації регіональної політики, втрачається інтерес до застосування додаткових інструментів їх пошуку. Між тим основна функція, яку має виконати Агенція у горизонтальній складовій системи багаторівневої публічної політики – це реалізація державної політики через механізм координації, тобто налагодження взаємодії органів державної влади з громадським та приватним секторами, відтак домогтися залучення максимальної кількості стейкхолдерів до розв'язання місцевих проблем, у тому числі і через механізм співфінансування.

Висновки та пропозиції:

1. Розвиток України як сервісної держави, спроможної надавати якісні послуги громадянам, є першочерговим завданням уряду.  Безперечно, надання послуг є однією з базових функцій публічного управління, проте не менш важливою є функція вироблення та реалізації публічної політики. Нинішні реалії засвідчують появу нових суб'єктів, які прагнуть реалізувати власні інтереси, змінюються інститути (створюються нові об'єднання, установи, державні органи, структури) та інституції (впроваджуються нові стратегії, закони), - відповідно змінюється механізми та інструменти розробки політики. Децентралізація вказує на те, що місцевий та регіональний рівні стають базовими  у виробленні політики, відповідно зростає роль громад у розвитку українського суспільства, у тому числі і держави. Передача повноважень органам місцевого самоврядування надала нові можливості та широкий простір  для проведення різних місцевих політик. Щодалі все більше утверджується розуміння держави як інструменту досягнення цілей, а не монопольного суб'єкту вироблення та реалізації політики. Як уряд, так і парламент та президент від імені держави здійснюють визначення та реалізацію публічної політики. Поява, внаслідок процесів децентралізації, нових суб'єктів вироблення місцевої та регіональної політики, актуалізує питання створення національних політичних рівнів, здатних забезпечити реалізацію урядової політики та вироблення регіональної місцевої політики, спрямованої на розв'язання проблем і забезпечення потреб громад.

2. Впровадження політики через механізм багаторівневого управління, зумовлює появу низки управлінських задач пов'язаних з потребою адаптації до нових змін. У Білій книзі з багаторівневого врядування вказано, що багаторівнева система управління потребує встановлення політичних механізмів сприяння впровадженню та оцінці прийнятих політик; створення відповідних інструментів для підтримки демократії участі, посилення практик партнерства як вертикально -  між "місцевими та регіональними органами влади – національними урядом та Європейським Союзом", так і горизонтально – між "місцевими та регіональними органами влади – громадянським суспільством"[26].

3. Загалом, прийняття Закону України "Про засади державної регіональної політики"[27] стало свідченням особливої ролі та значимості сфери розвитку місцевого самоврядування та стимулювання розвитку регіонів,  у загальній структурі внутрішньої політики України. Проте законодавче закріплення механізму реалізації державної регіональної політики  є лише частиною відповіді на те, як застосовується інструмент багаторівневого управління для реалізації політики на регіональному рівні. Між тим питання його застосовування до формування внутрішньої політики держави в цілому залишається відкритим. Відповідно важливим є застосування механізмів взаємодії та координації при формуванні та впровадженні програмних та регуляторних документів на всіх управлінських рівнях.

Таким чином:

1. В умовах подальшого розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави особливої актуальності набувають питання необхідності удосконалення існуючих та створення нових інституціональних основ участі громадськості у виробленні публічної політики та прийнятті управлінських рішень. Налагодження результативної взаємодії громадськості з органами державної влади та місцевого самоврядування у формуванні й реалізації публічної політики є одним з ключових завдань Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016-2020 роки, затвердженої Указом Президента України від 26.02.2016 р. № 68. Пріоритетними напрямами удосконалення взаємодії органів публічної влади і громадськості у виробленні й реалізації публічної політики в Україні мають бути:

– запровадження стандартів та ефективних процедур участі громадськості у виробленні й реалізації публічної політики. Для цього було б доцільно розглянути і прийняти як закони України ряд вже зареєстрованих у Верховній Раді України упродовж 2015-2018 рр. законопроектів, зокрема: “Про громадські слухання”, “Про публічні консультації”, “Про місцеві ініціативи”, “Про публічний контроль”, “Про загальні збори (конференції) членів територіальної громади за місцем проживання”.

– активізація участі громадськості у виробленні й реалізації публічної політики на місцевому рівні. Для цього необхідно прийняти Закони України “Про місцевий референдум”, “Про бюджет участі” (громадський бюджет) ”;

– модернізація процедур подання та розгляду електронних петицій, проведення електронних консультацій спрямованих на розвиток електронної участі громадян у виробленні публічної політики.

– розроблення Типового положення про систему місцевих електронних петицій, яке має чітко визначити порядок розгляду електронних петицій та звітності органу місцевого самоврядування за їх виконання;

– забезпечення обізнаності громадян про міжнародні і європейські стандарти участі громадськості у виробленні публічної політики та переваги чи проблеми щодо їх дотримання (підготовка інформаційно-просвітницьких матеріалів, їх розміщення у друкованих ЗМІ та у передачах телерадіоорганізацій, на офіційних веб-сайтах у спеціально створеній рубриці “Громадська участь”;

– запровадження системи підвищення кваліфікації працівників органів публічної влади з питань відкритого урядування та електронної участі, з метою формування теоретичних знань щодо основних принципів відкритого урядування, моделей та інструментарію електронної участі, а також набуття ними практичних навичок залучення громадськості до участі у виробленні публічної політики за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій, підтримання зворотного зв’язку із громадянами, реагування на електронні звернення.

Реалізація зазначених напрямів уможливить підвищення ефективності взаємодії органів публічної влади і громадськості у виробленні й реалізації публічної політики, сприятиме активізації громадськості в управлінні публічними справами. Це стане надійною основою подальшого розвитку України як демократичної, правової і соціальної держави.

2. У цілому інституціоналізація взаємодії влади та бізнесу як процес формування специфічного інституціонального середовища, що представляє собою систему політичних, економічних та соціальних інститутів, що стабілізують цю взаємодію та визначають особливості її розвитку, сприятиме зниженню загального рівня корупції, підвищенню ступеня прозорості, легітимності, ефективності взаємодії влади та бізнесу, а також політичних та економічних процесів в країні в цілому.

Важливо зазначити, що інституціоналізація взаємодії влади та бізнесу в процесах публічної  політики повинна базуватися на оптимальному використанні таких системних принципів: досягнення консенсусу інтересів влади та бізнесу під час суспільної дискусії з ідентифікації основних напрямів економічної та соціальної стратегії держави; зміцнення ролі інститутів громадських рад, лобістських структур, саморегулюючих організацій підприємців, реалізацію соціальних і доброчинних програм; участь бюджетоутворюючих і великих фінансово-промислових груп у соціально-економічному житті місцевої громади через інститут публічно-приватного партнерства та інші моделі партнерства; транспарентність відносин держави, бізнесу та громадянського суспільства; демократизація процесів ухвалення стратегічних рішень; диверсифікація соціальної відповідальності бізнесу та влади^[28]. При цьому перспективними напрямами подальшого розвитку процесу інституціоналізації взаємодії влади та бізнесу в Україні повинні стати:

• легалізація лобістської діяльності, яка повинна бути підкріплена відповідними змінами в нормативно-правовій базі, що забезпечує участь громадськості в прийнятті політико-управлінських рішень – передусім в контексті гарантій забезпе­чення громадського впливу на політико-управлінську діяльність. У зв'язку з цим доцільно законодавчо розмежувати громадські об'єднання, окремо виділивши тих, що у своїй діяльності орієнтуються на захист суспільних інтересів (аналог publіc-іnterest groups, що діють у США);
• посилення протидії корупції на всіх рівнях (у тому числі шляхом імплементації у діюче законодавство положень про політичну корупцію);
• розвиток системи організацій, які представляють інтереси бізнесу як специфічної  групи інтересів у трикутнику «влада – бізнес – громадянське суспільство»;
• створення умов для більш інтенсивного залучення громадських об’єднань, які представляють інтереси бізнесу, до вироблення публічної політики, посилення їх експертно-аналітичної участі у процесах прийняття стратегічних рішень державного характеру;
• удосконалення державної політики розвитку державно-приватного партнерства в Україні (зокрема, розробка нової Концепцію розвитку державно-приватного партнерства, удосконалення рамкового Закону України “Про державно-приватне партнерство”, узгодження його положень із концесійним та інвестиційним законодавством);
• активізація національної програми підготовки державних службовців – спеціалістів у сфері взаємодії держави та бізнесу, а також обов’язкове запровадження основних принципів публічної політики (визначення таких понять як конфлікт інтересів, лобіювання тощо) в діяльність державної служби;
• сприяння формуванню нового інструменту функціонального представництва інтересів – Government Relations (взаємодія з урядовими структурами) – охоплює практично всі сфери публічної діяльності, основою якого є спеціальні технології з формування взаємної довіри між бізнесом, неурядовими організаціями і органами державної влади, головна мета яких – отримання не лише взаємовигідного, але й суспільно корисного результату.

Отже, в цілому інституціоналізація взаємодії влади та бізнесу, по-перше, дозволить основним заінтересованим сторонам суттєво зменшити свої трансакційні витрати при досягненні цілей, а, по-друге, сприятиме легітимізації їх діяльності в очах громадськості, оскільки вузькокорпоративні інтереси з часом трансформуються у суспільні.

3. Забезпечення взаємодії зі стейкхолдерами має стати одним із ключових механізмів організації діяльності міністерства. Розвиток багаторівневої публічної політики в Україні буде спонукати міністерства розширювати вертикальні взаємодії з органами місцевого самоврядування, забезпечувати умови для участі приватних та громадських заінтересованих сторін до формування та реалізації державної політики. Відповідно, орієнтуючись на досвід розв'язання проблем ЄС у питаннях забезпечення вироблення та реалізації політики  від глобального до місцевого рівнів, вважаємо за доцільне визначити стратегію інституціональних змін спрямовану на розширення участі заінтересованих сторін основою для побудови партнерства між всіма управлінськими рівнями. Серед основних завдань, вважаємо за потрібне: директоратам Мінрегіону – забезпечити проведення аналізу регіональних місцевих політик; забезпечити проведення аналізу територіальних наслідків впроваджуваної політики, Міжвідомчій координаційній комісії з питань регіонального розвитку та  Агенціям регіонального розвитку – забезпечити обов'язкову публічну звітність.

---

[1] Існуючі механізми співпраці органів державної влади з організаціями громадянського суспільства в контексті реалізації Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в  Україні 2016-2020. – K.: – Ваіте, 2016. – 280 с. - c. 198.

[2] Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник [Електронний ресурс] // П. П. Шляхтун. – Режим доступу : http://npu.edu.ua/!e-book/book/html/D/iplp_kspd_Shlahtun_Politologia/1260.html

[3] Про Стратегію сталого розвитку “Україна – 2020” [Електронний ресурс] : Президент України; Указ, Стратегія від 12 січ. 2015 р. № 5/2015. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5/2015

[4] Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article? art_id=24838 7631

[5] Правознавство: Підручник / В. Ф. Опришко, Ф. П. Шульженко, С. І. Шимон та ін.; За заг. ред. В. Ф. Опришка, Ф. П. Шульженка [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://radnuk.info/pidrychnuku/pravoznavstvo/426-oprushko/5811-s-3------.html

[6] Існуючі механізми співпраці органів державної влади з організаціями громадянського суспільства в контексті реалізації Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в  Україні 2016-2020. – K.: – Ваіте, 2016. – 280 с., c. 198.

[7] Збірник звітів за результатами оцінки діяльності органів виконавчої влади за напрямком “взаємодія з громадськістю”: Збірка / Упоряд.: Любов Паливода. – К.: “Творчий центр”. – 2018. – 72 с.

[8] Аналітичний звіт за підсумками дослідження стану соціального капіталу у громадах України та умов для його формування та розвитку [Електронний ресурс] / Одеський ін-т соціальних технологій, Всеукраїнська ГО «Асоціація сприяння самоорганізації населення». – Одеса, 2017. – С. 109. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/public/File/2018_table/ 0427_zvit.pdf

[9] Громадянське суспільство України: сучасні практики та виклики роз витку : аналіт. доповідь / [Яблонський В. М., Андріученко Т. В., Бекешкі на І. Е. та ін.] ; за заг. ред. О. А. Корнієвського, Ю. А. Тищенко , В. М. Яблонського. – К. : НІСД, 2018. – 128 с.

[10] Розвиток громадянського суспільства в Україні: аналіт. доп. [Текст] / В. М. Яблонський, П. Ф. Вознюк, Д. М. Горєлов [та ін.]; за ред. О. А. Корнієвського, М. М. Розумного. – К.: НІСД, 2015. – С. 13.

[11] Мізик О. М., Кисла К. М. Аналітичний звіт за результатами дослідження “Ефективні інструменти впливу громадськості на прийняття рішень органами влади” [Електронний ресурс] // О. М.Мізик, К. М.Кисла. – Режим доступу : http://iaaukraine.org/wp-content/uploads/2017/10/Analitychnyjzvit-Efektyvni-instrumenty-vplyvu.pdf

[12] за шкалою від 0 до 4 по наростаючій, 4 – найкращий результат

[13] Збірник звітів за результатами оцінки діяльності органів виконавчої влади за напрямком “взаємодія з громадськістю”: Збірка / Упоряд.: Любов Паливода. – К.: “Творчий центр”. – 2018. – 72 с.

[14] Рейтерович І. В. Основні проблеми інституціоналізації взаємодії держави, бізнесу та громадянського суспільства в Україні / І. В. Рейтерович // Публічне врядування в Україні: стан, виклики та перспективи розвитку : матеріали щоріч. Всеукр. наук.-практ. конф. за міжнар. участю, присвяч. 100-річчю держ. служби в Україні (Київ, 25 трав. 2018 р.) : у 5 т. / за заг. ред. В. С. Куйбіди, М. М. Білинської, О. М. Петроє. – Київ : НАДУ, 2018. – Т. 1. – 120 с. – С. 19 – 20.

[15] Бізнес-омбудсмен підбив підсумки 2018 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу:https://boi.org.ua/publications/news/1190-biznes-ombudsmen-pidbiv-pidsumki-2018-roku/

[16] Оцінка відносин держави і бізнесу. Березень 2019. Опитування, проведене Соціологічною групою «Рейтинг» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ratinggroup.ua/research/ukraine/ocenka_otnosheniy_gosudarstva_i_biznesa_mart_2019.html

[17] Там само.

[18] Doing Business-2019. Training for Reform. – Режим доступу: http://www.doingbusiness.org/content/dam/doingBusiness/media/Annual-Reports/English/DB 2019-report_web-version.pdf

[19] Рівень тіньової економіки в Україні за 9 місяців 2018 року найнижчий за останні 10 років [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.me.gov.ua/News/Detail?lang=uk-UA&id=3053cbd5-e705-4e8d-af79-d0214cf0c7c3&title=RivenTinovoiEkonomikiVUkrainiZa9-Misiatsiv2018-RokuNainizhchiiZaOstanni10-Rokiv

[20] Multi-level Governance. Key Facts. OECD https://www.oecd.org/governance/regional-policy/47622832.pdf .- С.1

[21] Про засади державної регіональної політики.  Закон України від 5 лютого 2015 року № 156-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/156-19

[22] Там Само

[23] Фінансові результати місцевих бюджетів за 8 місяців 2018 року. Державна фінансова підтримка. Державний фонд регіонального розвитку. Індикатор 7.5 https://decentralization.gov.ua/news/9686

[24] Використання місцевими бюджетами субвенцій з державного бюджету, станом на 01.12.2018. Інформація щодо використання місцевими бюджетами субвенцій, отриманих з державного бюджету https://data.gov.ua/dataset/20182009

[25] Про агенцію регіонального розвитку Харківської області. Розпорядження Харківської обласної державної адміністрації від 21 листопада 2018 року №621 [Електронний ресурс. – Режим доступу : https://kharkivoda.gov.ua/content/documents/961/96069/files/181121-01-11-zagal-621-rozp.pdf]

[26] The Committee of the Regions’ White Paper on multilevel governance 80th plenary session 17 and 18 June 2009 . – 40 p. – р. 3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.europarl.europa.eu/meetdocs/2009_2014/documents/regi/dv/ cdr89-2009_/cdr89-2009_en.pdf

[27] Про засади державної регіональної політики". Закон України від 5 лютого 2015 року № 156-VIII https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/156-19

[28] Бержанір А. Л. Становлення взаємодії влади, бізнесу і суспільства в ринкових умовах / А. Л. Бержанір // Сталий розвиток економіки. – 2013. – № 3. – С. 18 – 21. – с. 20.