УКРАЇНА У СУЧАСНОМУ СЕРЕДОВИЩІ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

УДК 327 (477)

Деменко О.Ф., кандидат політичних наук, доцент, заступник директора Навчально-наукового інституту гуманітарних наук Університету Державної фіскальної служби України, м. Ірпінь, доцент кафедри публічної політики та політичної аналітики Національної академії державного управління при Президентові України

Анотація. У статті досліджуються особливості розвитку сучасних міжнародних відносин, які характеризується кардинальними змінами міжнародного безпекового середовища. Агресивні дії Російської Федерації призвели до руйнування існуючого світового порядку. У таких непростих умовах Україна визначає нові завдання і перспективи свого внутрішнього та зовнішнього розвитку, зокрема і через трансформацію відносин із провідними центрами сили. Автор обгрунтовує думку, що для збереження політичного і економічного суверенітету країни, зміцнення демократичних інститутів головним пріоритетом зовнішньої політики має бути ефективна реалізація стратегії європейської інтеграції та включення України до євроатлантичної системи безпеки.

Ключові слова: міжнародні відносини, міжнародна безпека, зовнішня політика, Європейський Союз, Організація Північноатлантичного договору, європейська інтеграція.

Постановка проблеми. Сучасний етап у розвитку міжнародних відносин характеризується складними трансформаційними процесами, які зумовлені викликами глобалізації, активізацією етнічних і релігійних чинників, намаганнями окремих країн зруйнувати існуючий світовий порядок і, як наслідок, кардинальними змінами міжнародного безпекового середовища. Воєнно-політична ситуація у світі за останні роки набула якісно нових ознак і продовжує швидко змінюватись, формуючись під впливом потужних і швидкоплинних процесів, що відбуваються у сфері міжнародних відносин. У першу чергу її визначає загострення суперництва між світовими та регіональними центрами сили за збереження та посилення свого впливу.

Зростає небезпека виникнення різних за масштабами збройних конфліктів, їх швидкої ескалації та втягування в них суміжних держав. Все це вимагає знаходити раціональне співвідношення і поєднання національних систем безпеки з участю у колективних міжнародних структурах безпеки. Сьогодні вже стало очевидно, що гарантувати власну національну безпеку можна лише в тісній взаємодії з іншими народами і країнами.

Україна як суверенна держава знаходиться на переломному етапі свого розвитку. У надзвичайно складних умовах, реалізуючи і захищаючи свій суверенітет та територіальну цілісність від збройної агресії, наша держава стає повноправним суб’єктом міжнародних відносин. Долаючи труднощі і невдачі попередніх років, зважуючи набутий власний досвід і досвід інших країн, Україна визначає нові завдання і перспективи свого внутрішнього та зовнішнього розвитку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання про те, якою має бути зовнішня політика України, щоб вона могла ефективно забезпечувати її національну безпеку, залишається відкритим практично протягом усього періоду існування незалежності держави. У попередні роки зовнішня політика нашої держави постійно переживала різкі коливання – від гучних заяв про вступ України до НАТО та ЄС як потенційних гарантів її національної безпеки до декларацій про позаблоковість та про тісну співпрацю з Росією, що забезпечувало б, у першу чергу, економічні інтереси України.

Актуальні питання формування і розвитку зовнішньої політики України постійно перебувають у центрі уваги українських політиків та науковців. Існує розгалужена мережа спеціалізованих державних і неурядових інституцій, які ґрунтовно досліджують проблеми забезпечення національної безпеки України у зовнішньополітичній сфері. Ця тема є головною подією для висвітлення у переважній більшості засобів масової інформації.

Невирішені раніше частини загальної проблеми. Аналіз наукової літератури та інформаційних джерел з проблем державної політики забезпечення національної безпеки України у зовнішньополітичній сфері дозволяє констатувати, що в Україні деякі аспекти означених проблем висвітлено в низці монографій, докторських і кандидатських дисертаціях, збірниках наукових праць, інших періодичних виданнях. Водночас, динамічні зміни, які відбуваються як у світі в цілому, так і в Україні зокрема, вимагають подальшого дослідження проблеми вибору пріоритетів зовнішньої політики України у контексті забезпечення її національної безпеки, оскільки від успішного вирішення цього завдання залежить майбутнє України як незалежної держави.

Цілі статті полягають у тому, щоб на основі аналізу наукової літератури та інформаційних джерел з проблем державної політики забезпечення національної безпеки України у зовнішньополітичній сфері проаналізувати відносини України та провідних центрів сили в сучасному середовищі безпеки та обґрунтувати пріоритети зовнішньої політики України на сучасному етапі.

Основний зміст. Сучасна система міжнародних відносин зазнає суттєвих трансформацій. Ми є свідками переходу від постбіполярної системи міжнародних відносин до її нового стану як на глобальному так і на регіональному рівнях. Ці трансформації суттєво впливають на позиціонування України в новому міжнародному середовищі та ставлять перед нею завдання формування оновленої зовнішньополітичної стратегії [3, с. 11].

Зміни, що відбулися в сучасному середовищі безпеки призвели до того, що ситуація у сфері національної безпеки України суттєво загострилась. Загрози, які постали перед Україною, наочно продемонстрували недосконалість сучасної архітектури міжнародної безпеки. Протягом останніх років ми мали нагоду переконатись, що норми міжнародного права не можуть зупинити агресора, механізми міжнародної безпеки, на які покладається Україна, зокрема Будапештський Меморандум про гарантії безпеки, виявилися не дієвими, Організація Об’єднаних Націй черговий раз продемонструвала неспроможність бути гарантом міжнародного миру і безпеки.

Критична ситуація, що склалася в Україні після зміни владного режиму, виявила не тільки хронічну слабкість її державно-політичного устрою, а й ілюзорність сподівань на міцність і дієвість міжнародних інститутів, які зазвичай вважалися основою системи безпеки в Європі [8].

Враховуючи той факт, що тенденція до формування багатоцентричного світу є однією із найважливіших у сучасних міжнародних відносинах, надзвичайно важливим завданням постає формування адекватної моделі взаємовідносин України із провідними центрами сили, зокрема Європейським Союзом, Організацією Північноатлантичного договору та Російською Федерацією.

Європейська інтеграція України залишається ключовим пріоритетом зовнішньої політики України. Не зважаючи на всі складності і суперечності нинішнього розвитку нашої держави, європейська ідея є консолідуючим чинником, який об’єднує і політичні еліти, і українське суспільство загалом.

Україна через Революцію гідності та активну протидію російській агресії виборола право на європейську інтеграцію, а Європейський Союз продовжує гідно витримувати випробування українською кризою. Намагання Росії використовувати внутрішні розбіжності в ЄС заради реалізації власних агресивних цілей, отримали гідну відсіч від європейців. Справжня сутність кремлівського режиму нарешті стала зрозумілою всьому європейському політикуму, і як результат, Росія із стратегічного та впливового партнера Європейського Союзу поступово перетворюються на країну-ізгоя. Не зважаючи на окремі проросійські впливи у деяких європейських країнах, Європейський Союз досить одностайно підтримує Україну, як політично, так і у фінансово-економічній сфері, та все більше дистанціюється від путінської Росії.

Поступово розвивається і вдосконалюється система безпеки Європейського Союзу, яка формується в рамках Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС. Її елементами є вже 28 країн Європи. Цілісність цієї системи поступово зміцнюється, вона має тенденцію до розширення та демонструє позитивну динаміку.

З набуттям чинності 1 грудня 2009 року Лісабонського договору можна констатувати початок нового етапу у розвитку Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС.

Важливим аспектом Лісабонського договору є введення до статті 42 Договору про Європейський Союз (ДЄС) положення про взаємну допомогу. Згадане положення вимагає від країн-членів ЄС спільних скоординованих дій з надання необхідної допомоги у випадку, якщо держава-член зазнає збройної агресії на своїй території. За цих умов інші держави-члени повинні надати такій державі допомогу усіма можливими для них засобами відповідно до статті 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй [4].

Загалом, в оновленому ДЄС наголошується, що Спільна політика безпеки і оборони забезпечує ЄС здатність до оперативних дій, які спираються на цивільні і військові засоби. Європейський Союз може вдаватися до даних засобів при здійсненні місій за його межами з метою забезпечення підтримки миру, запобігання конфліктів і зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй. Основою для виконання цих завдань служать потенціали, що надаються державами-членами.

До місій, в рамках яких Союз може вдаватися до цивільних і військових засобів, відповідно до статті 43 ДЄС належать: спільні операції з роззброєння; гуманітарні місії та місії по евакуації; місії, пов’язані з наданням консультацій та сприяння у військовій сфері; місії щодо запобігання конфліктів і підтримання миру; місії бойових підрозділів з врегулювання криз, в тому числі місії з відновлення миру і стабілізаційні операції по закінченні конфліктів. Всі ці місії можуть сприяти боротьбі з тероризмом, у тому числі шляхом надання підтримки третім країнам у боротьбі з тероризмом на їх території [4].

Чи перетвориться у майбутньому Європейський Союз в організацію колективної оборони? Відповідь на це дає сам Договір про Європейський Союз в редакції Лісабонського договору. Пункт другий статті 42 наголошує, що спільна політика безпеки і оборони включає в себе поступальну розробку спільної оборонної політики Союзу. Вона приведе до спільної оборони, як тільки Європейська рада одноголосно вирішить про це [4].

Курс на європейську інтеграцію випливає з самої природи державної незалежності України, її прагнення стати невід’ємною складовою частиною Європи. Європейський вибір – це рух України до реальної демократії, інформаційного суспільства, соціально орієнтованої ринкової економіки, що базується на верховенстві права та забезпеченні прав і свобод людини.

Саме тому для України європейська інтеграція має залишатися стратегічним пріоритетом зовнішньої політики, але нам слід усвідомлювати, що на сучасному етапі Європейський Союз не може забезпечити у повній мірі гарантії національної безпеки України. Ми можемо розраховувати лише на політичну, дипломатичну та фінансово-економічну підтримку з боку Європейського Союзу, а також на сприяння ЄС проведенню таких необхідних для України реформ у всіх сферах суспільного життя.

Сам факт підписання Угоди про асоціацію з ЄС у повному обсязі не гарантує Україні стабільної європейської перспективи, а також не забезпечує припинення конфлікту всередині країни чи нормалізацію відносин із РФ. Однак за умов критичного загострення викликів внутрішній і зовнішній безпеці держави встановлення тісніших відносин із Євросоюзом дає реальну можливість скористатися механізмами політичного діалогу та економічною підтримкою з боку європейських держав та інтеграційних структур, включаючи сприяння урегулюванню ситуації на сході держави та запровадження повноцінного моніторингу місії ОБСЄ на українсько-російському кордоні. При цьому слід зважати на те, що допомога з боку ЄС може бути ефективною лише за умов, якщо Угода про асоціацію стане імпульсом для інтенсивної модернізації країни. Реформи в Україні, включаючи конституційну, повинні докорінно змінити систему державного управління [8].

Повноцінні гарантії національної безпеки для України спроможна надати лише Організація Північноатлантичного договору (НАТО), яка на сьогоднішній день є провідною воєнно-політичною організацією колективної безпеки і оборони.

Аналіз сучасної міжнародної обстановки, в тому числі і з огляду на останні події в Україні, переконує в тому, що Північноатлантичний Альянс виступає надійним гарантом миру і безпеки для своїх країн-членів.

Розширюючи і поглиблюючи зв’язки з іншими країнами і демонструючи відкритість, Альянс прагне зберегти мир, підтримати і розвинути демократичні процеси, зробити внесок у прогрес і процвітання євроатлантичної спільноти народів та забезпечити розбудову щирого партнерства з усіма демократичними країнами.

Головною метою НАТО від моменту його заснування було визначено захист свободи і безпеки всіх членів Альянсу політичними та військовими засобами відповідно до Статуту ООН.

Північноатлантичний договір проголосив ряд принципових положень, на яких будуються відносини між країнами на євроатлантичному просторі. Найважливішими серед них є:

-        прагнення держав – членів Альянсу до миру;

-        організація взаємодії між країнами – учасницями НАТО через консультації;

-        організація спільної оборони у разі нападу на будь-якого члена НАТО;

-       можливість розширення Альянсу та виходу з нього [6].

Становленню Альянсу як найефективнішої організації у сфері підтримання миру та забезпечення безпеки на європейському континенті у нових умовах сприяла балканська криза, що розпочалася 1992 року. За тогочасних обставин і ООН, і ОБСЄ, і ЄС були неспроможними приборкати жорсткий міжетнічний конфлікт. Вони не мали для цього достатньої кількості миротворчих сил і не змогли їх створити. Лише НАТО виявилася готовою до таких акцій і тим самим продемонструвала, що вона спроможна забезпечувати безпеку в Європі.

Найвдаліше місце НАТО в системі міжнародної безпеки дає можливість розкрити модель безпеки на основі співробітництва, яка побудована Альянсом. Безпека на основі співробітництва являє собою систему, яка утворилася навколо ядра ліберально-демократичних держав, поєднаних офіційними і неофіційними союзами та інститутами, що мають спільні цінності, а також здійснюють практичне прозоре співробітництво в економічній, політичній та військовій сферах.

Щоб система безпеки на основі співробітництва була корисною й ефективною, вона має бути спрямована як усередину (колективна безпека), так і назовні (колективна оборона). Крім того, система безпеки повинна містити два додаткових виміри, які не передбачені концепціями колективної безпеки і колективної оборони, а саме: забезпечення індивідуальної безпеки та активне зміцнення й поширення стабільності на територіях, прилеглих до зони безпеки на базі співробітництва, оскільки нестабільність і конфлікти на цих територіях можуть являти загрозу для країн-учасниць системи безпеки на основі співробітництва.

Індивідуальна безпека є основою будь-якої діючої міжнародної системи безпеки, в основу якої покладені ліберально-демократичні ідеали. Дотримання й захист основних свобод особи – це те ядро, похідними від якого є всі інші форми безпеки. Щоб можна було говорити про безпеку на міжнародному рівні, спочатку її необхідно забезпечити на рівні окремої особистості. Невипадково першою умовою членства в НАТО є внутрішній демократизм суспільства, що гарантує реалізацію індивідуальних прав і свобод людини і громадянина [5, с. 229].

Отже, необхідно визнати, що на цей час НАТО – єдина у світі ефективно діюча модель такої системи.

Україна має тривалу історію взаємовідносин із Північноатлантичним Альянсом у якості партнера НАТО. Проте НАТО має досить обмежені можливості стосовно сприяння безпеці своїх партнерів [1]. Водночас нинішня криза з усією очевидністю продемонструвала, що Україна, не будучи складовою частиною євроатлантичної системи колективної безпеки, не зможе сховатися під її парасолькою. І хоча політика євроатлантичної інтеграції створює додаткові ризики, пов'язані з інтенсифікацією спроб Росії дестабілізувати Україну, але водночас вона здатна підсилити нашу позицію в переговорах із РФ у будь-якому форматі [10].

Відмова України від здійснення політики позаблоковості є свідченням того, що наші відносини з НАТО виходять на якісно новий рівень. А пріоритетом зовнішньої політики України визначається поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою набуття членства у цій організації [2].

Тож зараз перед Україною стоїть завдання поглиблювати політичний діалог і практичне співробітництво з Альянсом з метою швидких і глибоких реформ сектору безпеки і оброни та переходу Збройних сил України на стандарти НАТО.

Альянс неухильно підтримує суверенітет і територіальну цілісність України в межах її кордонів, визнаних на міжнародному рівні. Члени Альянсу розпочали програми, спрямовані на вдосконалення потенціалу Збройних Сил України у сферах командування, управління та зв’язку, логістики, стандартизації, кіберзахисту, соціальної адаптації військовослужбовців, а також стратегічних комунікацій. НАТО також допомагає Україні у реабілітації поранених військовослужбовців, а багато країн-членів Альянсу надають військово-технічну допомогу Україні на двосторонній основі. Продовжуються робота над розвитком оперативної сумісності між Збройними Силами України і НАТО, в тому числі шляхом регулярної української участі в навчаннях Альянсу [7].

Євроатлантична інтеграція означає для України більше, ніж просто стати членом системи колективної безпеки – це включення в євроатлантичний простір безпеки з країнами, з якими ми поділяємо загальні цінності та принципи. Бути частиною механізму колективної безпеки та оборони означає отримати надійні гарантії безпеки, що дає можливість сконцентруватися на соціальних та економічних питаннях. Членство України в НАТО відкриє нові економічні перспективи, знизить рівень фінансових ризиків, поліпшить інвестиційний клімат, що сприятиме активізації економічного розвитку, підвищенню добробуту українських громадян.

Українсько-російські відносини на сьогоднішній день перебувають у наймасштабнішій за всю новітню історію кризі. При цьому, на жаль, не виключена подальша ескалація конфлікту між Україною та Росією.

Проголосивши пострадянський простір сферою своїх виключних національних інтересів, Російська Федерація використовує увесь комплекс можливих методів, включно з відвертою військовою агресією та прямим втручанням у внутрішні справи України, щоб залишити нашу державу під своїм контролем.

Очевидно, що налагодження українсько-російських відносин має важливе значення для України. Тож цілком природно постає питання про необхідність розроблення ефективної зовнішньої політики щодо Російської Федерації, про пошук тих підходів, які дали б змогу сформувати оптимальну модель українсько-російських відносин, що забезпечила б безпечне існування й розвиток України як незалежної суверенної держави.

З огляду на сучасний стан українсько-російських відносин, реальному зміцненню міжнародних позицій України як повноцінного суб'єкта сучасних міжнародних відносин сприятиме вирішення низки завдань:

- зміна загального характеру зовнішньої політики України від пасивної до активної, спрямованої на захист не групових, корпоративних, часткових, а важливих різнопланових загальнодержавних інтересів;

- активізація української дипломатії в стратегічно важливих для нашої держави напрямках;

- у діалозі з РФ як потужним, агресивним і непередбачуваним сусідом уникнення двосторонніх форматів. Намагання вести діалог у багатосторонньому форматі, використовуючи підтримку і допомогу сильних і впливових союзників;

- досягнення консенсусу щодо міжнародних пріоритетів держави як на рівні політичної еліти, так і на рівні всього суспільства загалом;

- зміцнення обороноздатності нашої держави;

- запровадження та успішна реалізація в інтересах суспільства низки важливих внутрішніх реформ – конституційної, судової, місцевого самоврядування тощо;

- модернізація й інноваційний розвиток української економіки шляхом швидкої та неухильної переорієнтації на новітні технології [9].

Висновок. Таким чином для збереження політичного і економічного суверенітету країни, зміцнення демократичних механізмів у внутрішньополітичному житті держави та суспільства головним пріоритетом зовнішньої політики України має бути ефективна реалізація стратегії європейської інтеграції та активне залучення України до євроатлантичної системи безпеки з метою набуття повноправного членства у Організації Північноатлантичного договору.

Курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію у сучасних умовах немає жодної альтернативи, а наближення до західних стандартів демократії, права та соціально-економічного розвитку буде головною гарантією подальшого прогресивного розвитку Української держави.

Що стосується відносин із Російською Федерацією, то територіальна цілісність, незалежність і суверенітет України не можуть бути предметом обговорення. У всіх інших питаннях можливо шукати варіанти рішень, які максимально захистять національні інтереси України і, разом з тим, дадуть змогу вивести українсько-російські відносини з глухого кута.

ЛІТЕРАТУРА:

1.           Гречанінов В. Україна – НАТО: учора, сьогодні, завтра. – Режим доступу: http://uaforeignaffairs.com/ua/ekspertna-dumka/view/article/ukrajina-nato-uchora-sogodni-zavtra/

2.           Закон України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики". – Режим доступу: / http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2411-17

3.           Зовнішня політика України – 2013: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети / за ред. Г. М. Перепелиці. – К.: ВД «Стилос», 2014. – 2014. – 352 с.

4.           Консолідовані версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу. – Режим доступу: / http://www.minjust.gov.ua/file/23491.PDF

5.           Міжнародні відносини і зовнішня політика України: підручник / [Деменко О.Ф. та ін.]; під ред. Пошедіна О.І. - Київ: НУОУ, 2013. – 374 с.

6.           Північноатлантичний договір. – Режим доступу: / http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/950_008

7.           Спільна заява Комісії Україна-НАТО на рівні глав держав та урядів. – Режим доступу: / http://mfa.gov.ua/ua/press-center/comments/2278-spilyna-zajava-komisiji-ukrajina-nato-na-rivni-glav-derzhav-ta-uryadiv

8.           Толстов С. Проблеми та пріоритети України в умовах кризи європейської безпеки. – Режим доступу: / http://uaforeignaffairs.com/ua/ekspertna-dumka/view/article/problemi-ta-prioriteti-ukrajini-v-umovakh-krizi-jevropei/

9.           Троян С. Українсько-російські відносини в контексті інтеграційних процесів на пострадянському просторі. – Режим доступу: / http://uaforeignaffairs.com/ua/ekspertna-dumka/view/article/ukrajinsko-rosiiski-vidnosini-v-konteksti-integraci/

10.        Шамшур О., Капітоненко М. У пошуках втраченого часу: проблема вибору стратегії безпеки України. – Режим доступу: / http://gazeta.dt.ua/international/u-poshukah-vtrachenogo-chasu-problema-viboru-strategiyi-bezpeki-ukrayini-_.html

Інтерв'ю С.О.Телешуна для Укрінформ

2017-й рік – дуже непростий не лише для нашої держави, а й для усього світу: агресивні дії Росії, її втручання у виборчі процеси демократичних країн, некерована міграція, протистояння на осі США–КНДР, центробіжні процеси – Брекзіт і Каталонський референдум, несподівані результати виборів до німецького Бундестагу. І це все поряд із триваючим конфліктом України й Росії та внутрішньополітичними протистояннями.

Про тенденції, що розвиваються як у світі, так і в Україні, про реформи, а також про шляхи  вирішення існуючих у державі проблем Укрінформ поговорив із директором інституту державної служби та місцевого самоврядування Національної академії державного Управління при Президентові України,  професором, доктором політичних наук Сергієм Телешуном.

- Таке враження, що стабільність втрачено усюди в світі. Цей хаос – це завершення старої епохи і початок нової? Але якої? Чи можна спрогнозувати глобальні тренди, які змінюватимуть світ?

Ми живемо в період системного прояву глобальних та персональних образ, амбіцій та нереалізованих міфів ХХ століття

- Не варто йти вперед з повернутою в інший бік головою, але ще гірше, коли досвід попередників не залишив у твоїй голові нічого корисного, тоді і блукати прийдеться довго, і ногам горе. Так і у світі змін, який нагадує дитячі гойдалки. Будь готовий вчитися, змінюватися і пристосовуватися до швидкоплинних суспільних змін. Варто бути сильним, функціональним і корисним, коли  формуються нові правила гри між впливовими державами і політичними націями.

Треба визнати: світ таки не хаотичний, бо хаос – це одна із форм світопорядку – особливо тоді, коли відмирають старі і утворюються нові форми та моделі співіснування суб'єктів і об'єктів «великої та малої»  політики. Початок ХХІ ст. можна характеризувати як період системного прояву глобальних, регіональних, національних, міждержавних, конфесійних, соціо-культурних, корпоративних та персональних образ, амбіцій та нереалізованих міфів століття двадцятого.

Нове покоління «суверенних громадян глобалізованого світу», з тих чи інших причин, не задоволене існуючим світовим порядком, який не здатен швидко та енергійно реагувати на сучасні виклики і загрози

Пошук власної форми існування, моделі управління, траєкторії  суспільного розвитку, охопив не тільки  окремі народи, нації, держави, а й цілі регіони світу. Нове покоління  «суверенних громадян глобалізованого світу», з тих чи інших причин, не задоволене існуючим світовим порядком, який не здатен швидко та енергійно реагувати на сучасні виклики і загрози.

Не треба бути політологом або футурологом, щоби зрозуміти, що системи багаторівневого управління вже друге десятиріччя у різних сферах суспільного розвитку дають збій, а світова система безпеки, побудована на принципах колективної відповідальності, м'яко кажучи, недостатньо ефективна. Кластерна або догматична модель суспільного  управління не встигає реагувати на запит, образно кажучи, «нового покоління політичних, громадських та корпоративних» акторів – провайдерів суспільних очікувань та побажань.

Світова система безпеки, побудована на принципах колективної відповідальності, м'яко кажучи, недостатньо ефективна

Часто інтелектуальний «секонд хенд» управлінських моделей, який пропонується нашими зарубіжними партнерами, не завжди адекватно враховує національний менталітет, традиції, освіту та соціальний світогляд громадян. Ієрархія проблем і викликів українського суспільства у контексті формування засад ефективної публічної політики іноді не співпадає з інституційними моделями розвитку, запропонованими ззовні. За цих умов, ефективність управлінської діяльності інститутів публічної влади полягає не тільки у  реформуванні й вдосконаленні аналітичного та організаційного інструментарію щодо визначення суспільних проблем та викликів, а й у спроможності формувати сучасні інституційні державні та громадські механізми  превентивної протидії дезінтеграції суспільно-політичного, економічного, соціального, гуманітарного та інформаційного простору.

- Чи встигає Україна реагувати на ці зміни, виклики? Що потрібно зробити, щоб не відстати назавжди?

- Проблема не в тому, що похитнувся світовий порядок, який деяким політичним акторам здавався стабільним і непохитним, а проблема в тому, чи готовий сучасний політичний національний клас разом з соціально відповідальним бізнесом дати адекватні, а головне – результативні відповіді у сфері публічного управління стосовно суспільної та державної модернізації.      

Драматизм цих системних конфліктів полягає у тому, що вони закономірні і очікувані. А ще й тому, що вони зачепили больові точки суспільного розвитку становлення держав, регіонів, націй і народів. Я б назвав цей процес пошуком власної «модернової національної ідентичності» у зоні старих правил гри, впливу та національних інтересів. Цей процес не дійшов до своєї кульмінації, і ми постійно, упродовж семи – дванадцяти років, будемо отримувати все нові маркери викликів, які потребуватимуть адекватних відповідей через зміни у системі публічного управління всіх рівнів. Мова йде, зокрема, про принципи співіснування: що первинне – людина, демократія, національні інтереси, міжнаціональні договори і домовленості, міждержавні структури та її бюрократія, тощо; про створення сучасних організаційних та арбітражних структур, спроможних підтримувати загальноприйнятий – більшістю і меншістю – світовий, регіональний і т.п. порядок; про модернізації, трансформації, розпуск вже існуючих наддержавних структур; адекватний перерозподіл обмежених ресурсів, вдосконалення і розробку нових механізмів доступу до всіх видів ресурсів з боку національних акторів.

Таких пунктів близько двадцяти. Проте, вони є світоглядним підгрунтям нового глобального і суспільного договору. Відсутність цих договорів у вигляді сталих демократичних процедур або їх профанація створюють умови, за яких правлячий політичний клас бере від «демократії» стільки, скільки потрібно, щоб гарантовано забезпечити собі контроль над ключовими ресурсами суспільства і держави. А це, у свою  чергу, призводить до заморожування суспільних проблем, що ми бачимо, або  ж до соціальних катаклізмів і експериментів. Ось чому у Східній Європі популярний анекдот: «Щодо комунізму, то комуністи точно брехали, а ось про капіталізм казали правду».

- Але де у цих процесах – місце нашої держави?

- Україна як держава знаходиться на шляху перезавантаження власних політико-економічної і соціальної систем. Цей процес закономірно супроводжується стійкими системними конфліктами і кризами, спроможними суттєво вплинути  на формування гібридної моделі політичного режиму в державі. Спроба вирішувати гострі проблеми війни і миру, соціального і політичного протистояння, модернізації економіки і політичної системи – і це за відсутності нової і зламаної старої інституційної моделі управління та  неефективно діючого правового поля – провокують політичний клас на впровадження моделі «керованої демократії». Постійна політико-економічна турбулентність, в якій знаходиться Україна (а це найближчі чотири роки), вимагає  швидких та ефективних рішень, які у державі часто приймаються, на думку частини західних експертів, за допомогою так званої «патронажної» політики.

Корозія корупції та політичної демагогії охоплює міждержавні відносини, громадський сектор, ЗМІ, демократичні механізми, політичні інституції та робить реформи неефективними

- Що таке «патронажна політика»?

- Хотів би дещо уточнити. На мою думку, варто говорити про «делеговану патронажну політику» або «дублюючу систему управління» (не плутати з демократичними принципами прозорого розподілу функціональних повноважень та персональної відповідальності!), основною ознакою якої, на відміну від попереднього політичного режиму Віктора Януковича, є розмита політична відповідальність із щільним контролем за ресурсною, адміністративною і силовою складовою. Така конфігурація, особливо в кризові періоди, частково дозволяє вийти з-під всеосяжного контролю громадянського суспільства та опонентів, і перевести внутрішню, а частково і зовнішню політику, в ручний режим керування. Лобістами, модераторами, контролерами, розпорядниками стають довірені особи, неофіційно наділені державними повноваженнями, які у латентний, прихований спосіб, вирішують нагальні проблеми політичного і економічного життя держави і ключових політико-владних акторів.

Першопричинами виникнення такого виду політики можуть бути: страх, недовіра, функціональна обмеженість, інституційний параліч, манія контролю, корпоративний егоїзм і вдячність, політична  і особиста залежність, корупція,  кримінальні зв'язки  тощо.  У свою чергу, це є достатньо плідним грунтом  для традиційної і політичної корупції, усіх видів нелегітимного насильства  та м'якого авторитаризму у різних його проявах. За цих умов, корозія корупції та політичної демагогії охоплює міждержавні відносини, громадський сектор, ЗМІ, демократичні механізми, політичні інституції  та робить реформи  неефективними.

- Але ж реформи, хоч і з боями, відбуваються. Минулого тижня Верховна Рада ухвалила пенсійну реформу, ще раніше – новий закон про освіту, сподіваюся, що скоро буде знайдено консенсус в питанні медичної та земельної реформ...

- Немає сумніву, що реформи, які проводяться, потребують логічного завершення, бо варіант «зависання» найстрашніший для України – як для держави, так і для українського суспільства як майданчика можливого громадянського протистояння. Але реформи – це насамперед якість, соціальна результативність, ресурсна забезпеченість і персональна відповідальність тощо. Водночас, створюється враження, що частина з них взагалі не забезпечена інтелектуальним супроводом, а втілюється через застарілий кластер галузевого управління або як корупційний проект, що має вигляд нового «соціального експерименту» в українських реаліях. Прикладів із вітчизняної історії дня вчорашнього і дня сьогоднішнього безліч.

- Що ви конкретно маєте на увазі?

- Це окремі реформи силового, правоохоронного блоку, окремі пункти реформи державного або публічного управління і публічної служби, проекти земельної реформи і т.п.

Революційна або політична доцільність змін, не завжди фахові побажання іноземних спонсорів не можуть зробити український народ заручником сталінської тези про «всетерпимість народу, геніальність генеральної лінії й незворотність курсу» на побудову...

Зрозуміло, що процес розвитку стабільної, ефективної і конкурентної держави неможливий без помилок і обмеження у часі, особливо в умовах військового протистояння. Зрозуміло, що питання ресурсного забезпечення з боку наших партнерів  лежить у площині часткового обмеження суверенітету з тих чи інших питань зовнішньої і внутрішньої політики. Проте, суспільні очікування, суспільна енергія громадян повинні хоча б частково мати спільний знаменник з соціальними  наслідками реформ та їх політичними провайдерами. Головне у цьому процесі – чітке формування проблем через політичну програму діяльності уряду, прозоре впровадження і ретельний аналіз наслідків прийнятих рішень.

Варто пам'ятати,  що ефективне і соціально відповідальне реформування державних, суспільних інститутів та інституцій завжди знаходиться під загрозою «корпоративних» інтересів акторів, публічних і не публічних, та «заклятих друзів» з політичних союзів; пов'язані політично-бізнесовими зобов'язаннями. Крім того, небезпечною для суспільства є тенденція, коли зміст, процес і результат реформ переводиться з фахової дискусії з громадянами у сферу «змагання телевізора, інтернет-мережі з холодильником». Прикладом може бути великий досвід наших східних сусідів.

- На вашу думку, які головні загрози для України під час реформування?

- Як і у всьому світі, в Україні зростає прірва між політичними елітами та суспільством, а також втрата довіри населення до інститутів влади. Мінімізувати ці ризики повинна реформа системи державного управління, яка потребує зміни акцентів у наданні публічних послуг громадянам – інститутами держави, а не навпаки. Ми розуміємо, що концентрація енергії змін у проведенні реформ потребує не тільки політичної волі у вигляді легітимного політичного насильства, а й здорового професійного глузду, критичного реалізму та політичної, адміністративної і кримінальної відповідальності. Лікарське  «Не нашкодь!» потрібно поєднати з тезою «А що і кого лікуємо, лікарю?». Зрозуміло, що суспільних проблем безліч – і їх варто вирішувати оперативно, але з урахуванням першорядності проблем ресурсного, інституційного та інституціонального забезпечення. Формувати стратегію розвитку держави і суспільства у вигляді ефективної публічної політики, без розуміння механізму їхньої діяльності можуть тільки політичні демагоги і авантюристи, професійні невігласи або навіть провокатори. Можливо, це буде не сучасно, але варто згадати, що говорив Гегель, аналізуючи базові принципи  ефективного громадянського суспільства: крім приватної власності і політичних свобод особистості варто дати громадянинові відчуття «публічності»  і «загальної поінформованості» у проведенні реформ. Не плутати з  ерзац-замінником соціальних  реформ – інформаційним популізмом «славоністів» та «зрадофілів».

Участь у реформах, доступ до реформ та ресурсів щодо їх впровадження, отримання персоніфікованих наслідків від реформ у виглядів сервісних послуг, створюють у громадян відчуття причетності до змін і формують суспільну думку щодо їх підтримки, легітимності й незворотності. Спільне бачення дня сьогоднішнього і майбутнього у більшості громадян при стриманій підтримці меншості суспільства й забезпечить той суспільний порядок, який буде спроможний  якісно переформатовати діюче правового поле, модернізувати або створити нові ефективно діючі інститути публічної влади та підвести політичний клас, бізнес і суспільство в цілому до  нового консенсусного  політичного і соціального договору. Мав рацію Президент США Дональд Трамп, коли на зустрічі з Президентом України Петром Порошенком  у 2017 році казав, що  Україна – «це не те місце, де просто жити». Проте, я впевнений, що частина українського політикуму, експерти і громадяни зрозуміли цю фразу, не тільки в контексті війни та окупації, а й у контексті оцінки сьогоденного  соціального співіснування, публічного управління  і очікування змін на краще.

- Українська економіка вже другий рік демонструє зростання. Водночас, ми досі не отримали п'ятий транш у рамках програми МВФ. І навіть почали лунати думки, що ми обійдемося без позик фонду. Чи це так? Чи вистачить у нас ресурсу?

Повноцінне зростання національної економіки, на мою думку, можливе лише за поліпшення інвестиційного клімату – як для зовнішнього, так і для внутрішнього інвестора

- Так, за оцінками окремих експертів, українська економіка демонструє обнадійливі ознаки відновлення: знижується інфляція, міжнародні резерви збільшились удвічі тощо. Проте, повноцінне зростання національної економіки, на мою думку, можливе лише за поліпшення інвестиційного клімату – як для зовнішнього так і для внутрішнього інвестора. Цей дуалізм сприяє економічній конкуренції, робить вироблений в Україні товар конкурентоспроможним, створює робочі місця, наповнює національний бюджет коштами, розвиває новітні технології  і, що головне, збільшує купівельну спроможність українців. За цих умов відновлюється зубожілий середній клас - гарант стабільного і демократичного розвитку конкурентної  української держави. Водночас, ми досі не отримали п'ятий транш у рамках програми МВФ, а отже – не диверсифікували політичні й економічні ризики, не зробили державу більш суверенною у своїй внутрішній і зовнішній  політиці.

- Ваш прогноз щодо розвитку подій?

- Ще раз варто наголосити, що Україна найближчі чотири роки перебуватиме у зоні потужної внутрішньополітичної і зовнішньополітичної турбулентності. Невирішені системні конфлікти, на нашу думку, будуть зосереджуватися у 12 проблемних зонах, віртуальних та фізичних, що призводять або призведуть до напруження та протистояння у державі.

Тема реінтеграції Донбасу ніби "зависла" в повітрі й для більшості європейських колег набуває статусу «замороженого конфлікту» з виділенням в окремий блок питання звільнення Криму і поетапного зняття санкцій з Росії

Часткова апатія суспільства, фактор постійних змін, нестабільність та гнітюче відчуття постійного соціального виживання провокуватимуть латентні і системні кризи по горизонталі і вертикалі суспільного механізму. Показником тому є прийняття світоглядних законопроектів щодо «Реінтеграції і особливого статусу Донбасу», медичної і земельної реформ, питання мінських угод і т.п.

До речі, тема реінтеграції Донбасу ніби "зависла" в повітрі і для більшості європейських колег  набуває статусу «замороженого конфлікту», з виділенням в окремий блок питання звільнення Криму і поетапного зняття санкцій з Російської Федерації. Очевидно, що Мінський процес повністю вичерпав себе – цей майданчик звузився до питання обміну полоненими та вирішення питань гуманітарного характеру, що важливо.

- Як довго світ ще зберігатиме санкції проти Росії, яка докладає неймовірних зусиль для їх скасування?

- Питання дещо в іншому – в суб'єктності України у цьому процесі та ресурсній здатності українського політикуму, дипломатичного корпусу, силового блоку,  відстоюючи національні інтереси, не стати заручниками власної технологічної гри та схем, запропонованих як партнерами, так і опонентами.

Європейці, і це цілком зрозуміло, як і росіяни, але з інших причин, хочуть призупинити конфлікт, навіть через часткову заморозку. «Українська скалка» муляє і заважає, ціна торгів для ЄС і національних економік - збільшується. Відцентрові тенденції посилюються, зовнішній вплив послаблюється, політичні рейтинги правлячих національних еліт – падають. Росії ж потрібно утримати «переможний формат», провести внутрішню мобілізацію населення та національної еліти та зберегти стабільність і керованість державних та політичних інституцій – особливо напередодні виборів. Посилити зовнішньополітичну суб'єктність, відпрацювати різні варіанти розвитку подій при «великих торгах» тощо. Одним словом, зберегти те, що є, або сформувати статус-кво, а там – життя покаже.

У США дещо інший підхід, про який я говорив раніше. Проте ціною цим дуже важливим маневрам є територіальна цілісність України, її політична стабільність та незалежність. Особливо тоді, коли Україна на «світовій шахівниці» – і фігура, і шахівниця, і засіб для боксу (чи дзюдо) та монета для розміну і оплати бізнес-політичних послуг. Тобто, для одних держав і політико-бізнесових груп впливу держава Україна – сателіт, зона і агент впливу, «сіра територія», «держава-банкрот», а для інших – новий ринок збуту, політичний, економічний партнер або конкурент, регіональний лідер, проблема тощо.

За цих умов перед українською владою, державою і суспільством нагально постане питання щодо ефективності державних і політичних інституцій у відновленні ряду політичних функцій. Зокрема, це функція цілісності громадянського суспільства, владно-політична функція, функція національної або народної інтеграції, функція ефективної публічної політики і управління, функції відтворення  політичного життя і громадянської ініціативи, функція демократизації життєдіяльності постконфліктного і поствоєнного суспільства, функції соціально-політичної модернізації та консолідації, стабілізації та інших.

Взаємна відповідальність і контроль з боку влади, бізнесу та громадянського суспільства є соціальними ліками від корупції, професійного невігластва та маніпуляцій

- Реформа системи державного управління, яка проводиться в Україні, допоможе відповісти на ці виклики? Поверне довіру народу до владних інституцій? До держави?

 - Ефективна, а краще, демократична, сервісна держава зможе бути відповідальною перед власними громадянами і навпаки. Результатом такої взаємодії є не державна, навіть не суспільна політика, а саме – публічна. Яка, згідно з рейтингом суспільних очікувань і проблем, формує порядок денний і для влади, і для політичного класу, і для бізнес-середовища, а не навпаки. Саме на перехресті дій владних інститутів, громадськості та груп інтересів і формуються загальноколективні цілі, які через взаємовигідне партнерство реалізовуються у життя. Спроба ж частини політико-економічного бомонду створити «паралельну державу» для внутрішнього і зовнішнього використання, може привести до хаосу у системі політичних відносин, державному управлінні або до сталих тенденцій, що мають авторитарний характер.  Взаємна відповідальність і тотальний контроль з боку влади, бізнесу та громадянського суспільства є соціальними ліками від політичного месіанства, корупції, професійного невігластва та маніпуляцій.

Марина Сингаївська, Укрінформ.