СУТНІСТЬ ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ: КОНТЕКСТ ПОЛІТИКИ ТА ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

	Телешун Сергій Олександрович, доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політичної аналітики і прогнозування, Національна академія державного управління при Президентові України Teleshun Serhiy Oleksandrovych, Doctor of Political Science, Head of the Political Analysis and Forecasting Chair, Head of the Institute of Public Service and Local Government, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine
	Ситник Світлана Володимирівна, кандидат політичних наук, доцент, доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування, Національна академія державного управління при Президентові України Sytnyk  Svitlana Volodymyrivna, PhD in Political Science, Associate Professor of the Political Analysis and Forecasting Chair, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine
	Рейтерович Ігор Вячеславович, кандидат політичних наук, доцент, доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування, Національна академія державного управління при Президентові України Reiterovych Ihor Vyacheslavovych, PhD in Political Science, Associate Professor of the Political Analysis and Forecasting Chair, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

Метою статті є аналіз методологічних підходів до визначення поняття "публічна політика" в контексті політичної та управлінської складової у даному процесі. У статті визначено концептуальні відмінності між поняттями "публічна політика" та "державна політика", досліджено сутність такого явища як "публічна політика", розкрито зв'язок публічної політики, публічної сфери та публічного управління, а також проаналізовано особливості вироблення публічної політики в Україні на сучасному етапі. Доведено, що визначальним для публічної політики, яка представляє собою політику органів публічного управління, що спрямована на досягнення суспільнозначимих цілей та вирішення суспільноважливих задач, є процес її вироблення, тобто ціннісний вимір її інтеракцій.

Ключові слова: публічна політика, публічне управління, публічна сфера, державна політика, діалог, суспільний інтерес.

The aim of an article is to analyze the methodological approaches of the "public policy" definition in the political and administrative section in this process. The article defines the conceptual differences between the "public policy" and "state policy" concepts, investigates the "public policy" phenomenon, and reveals the relationship of public policy, public sector and public administration, as well as the public policy peculiarities in modern Ukraine. It is proved, that the public policy, which represents a policy of public administration organs that intended at worthwhile aims achieving and problems solving, has a determining factor – a process of its production, i.e. evaluative measurements of public policy interactions.

Key words: public policy, public administration, public sphere, state policy, dialogue, the public interest.

Постановка проблеми. Стрімкі соціально-економічні, політичні та культурні зміни як глобального, так і національного характеру, зумовлюють постійні новітні виклики для сучасних держав. Ускладненість соціального середовища, підвищені ризики, невизначеність – це ті фактори, які характеризують процеси прийняття рішень у нинішніх умовах. Держава мусить вступати у взаємодії з іншими суб’єктами, щоб ефективно вирішувати назрілі суспільні проблеми. Взаємодія держави, громадянського суспільства та бізнесу у виробленні політики держави, взаємна відповідальність за прийняті рішення та водночас відповідальність один перед одним – стають трендами розвитку сучасних суспільств.

Відповідно особливого значення у пострадянських країнах набувають проблеми співвідношення публічної та державної політики, публічного та державного управління, оскільки навіть вибір варіанту перекладу терміну "public policy" значною мірою визначає зміст політики держави. При цьому публічна політика на фоні дисфункції та інституціональних пасток демократичних інститутів, низької інституціональної спроможності громадянського суспільства починає відігравати важливу соціальну роль, формуючи новітні механізми представництва інтересів та впливу недержавних акторів на прийняття політико-управлінських рішень.    

Аналіз останніх публікацій за проблематикою. Особлива увага дослідженню публічної політики у США та Західній Європі приділяється з середини ХХ століття. На сьогодні серед суттєвого здобутку іноземних науковців з зазначеної проблематики слід виділити праці Дж. Андерсона, Е. Арато, Х. Арендт, Р. Даля, Дж. Дьюї, П. Дюрана, Дж. Кіна, П. Кньопфеля, Х. Коулбетча, Дж. Марча, П. Мюлера, Л. Пала, Т. Парсонса, К. Паттона, Д. Савіцкі, Ю. Хабермаса та інших.

В цілому слід зазначити, що у різні періоди вивчення такого соціального явища як публічна політика, домінували методи дослідження різних наук, починаючи від суспільних і закінчуючи економікою та математикою. На сьогодні публічну політику розглядають не просто як реальність політичного життя, а як механізм формулювання та вирішення суспільних проблем.

Невирішені раніше частини загальної проблеми. Поняття "публічне управління" ("public administration"), "публічна політика" ("public policy"), "публічна служба" ("public service") у вітчизняній управлінській практиці часто ототожнюються відповідно з поняттями "державне управління", "державна політики" та "державна служба". Такі підходи суттєво нівелюють сучасні стандарти вироблення політики держави. Подальша інтеграція у європейський простір актуалізує необхідність засвоєння новітніх підходів до публічного управління та публічної політики.

Формулювання мети статті. Метою статті є аналіз сутності публічної політики в контексті політичних процесів та формування публічного управління в Україні.

Виклад основного матеріалу дослідження. Пошук найбільш точного відтворення змісту поняття "публічна політика" розпочалися тоді, коли з’явилися перші переклади сучасної англомовної літератури з публічного управління на українську та російську мови. Якщо у перекладі терміну "public administration" науковці доходили згоди, то термін "public policy" став справжнім "наріжним каменем спотикання" на шляху наукових досліджень політологів, соціологів, фахівців з державного управління, викликаючи дискусії стосовно його перекладу як "державної" чи "публічної" політики. Так, Н. Ю. Данілов, О. Ю. Гуров та Н. Г. Жидков, під редакцією яких вийшла збірка перекладів англомовних класичних та сучасних текстів з публічної політики – зазначають, що термін "публічна політика" сам по собі є достатньо спірним. Складність перекладу полягає у пошуку поняття, яке б відображало суть концепції. Серед варіантів перекладу терміну зустрічаються різноманітні поняття "відкрита", "суспільна політика", "публічно-державна", навіть "соціальна" [6, с. 6]. У такій ситуації ціннісно-цільове спрямування публічного управління допоможе розкрити зміст та механізм двох явищ – державної та публічної політик.

Під державною політикою слід розуміти сукупність ціннісних цілей, державно-управлінських заходів, рішень і дій, порядок реалізації державно-політичних рішень (поставлених державною владою цілей) і системи державного управління розвитком країни. Визначальним для державної політики є результат її реалізації, тобто кількісний вимір її цілей [1, с. 8].

Політична енциклопедія термін "публічна політика" (англ. public policy) визначає як: горизонтальна (на відміну від політики владної – вертикальної) складова політичного процесу, безпосередньо впливає на формулювання і прийняття політичних рішень, забезпечує зв'язок між владними структурами і суспільством – економічними акторами, громадськими організаціями та рухами, експертами, цільовими громадськими групами [5, c. 571]. У той час як у енциклопедії державного управління, публічна політика (англ. public policy) визначається як: діяльність органів публічного врядування спрямована на вирішення суспільних проблем; публічна політика як діяльність загалом визначають як "відношення органів влади до свого оточення". Публічну політику здійснюють органи публічного врядування, які уповноважені громадою здійснювати владні функції на основі закону і мають легітимні засоби добиватися виконання своїх рішень. До таких органів належать органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Громадські об’єднання і бізнес можуть впливати на публічну політику, але вони не уповноважені приймати рішення від імені громади і не несуть за них відповідальності. Публічна політика здійснюється як реакція на запити громадян чи виникнення якоїсь суспільної проблеми. Проблеми, на вирішення яких спрямовується публічна політика мають насамперед публічне, а не приватне спрямування [2, c. 484–485].

Ці два інструментальні підходи до означення "публічної політики", засвідчують наявність політичної та управлінської складової у даному процесі. Публічна політика є складним переплетінням політичних та управлінських процесів у результаті яких відбувається прийняття політичних та управлінських рішень. Політична складова процесу прийняття рішень – це взаємодія політичних акторів, внаслідок якої схвалюється те чи інше рішення. Управлінська – це технічне, інформаційно-аналітичне, інтелектуальне забезпечення процесу. Схема вироблення публічної політики, яка вибудовується, починаючи з ідентифікації проблеми, формування публічного та інституційного порядків денних, обрання тієї чи іншої моделі рішення, формулювання альтернатив рішень, обрання рішення, реалізація, контроль за виконанням, це відображення того як політика впливає на публічне управління (див. рис. 1).

Рис. 1. Складові процесу публічної політики.

 

Політичний підхід до управління з’явився ще на початку 1970-х років та знайшов своє вираження у концепції "публічного політичного підходу" до управління ("public policy approach" to administration). Концепція розглядає, якою мірою кожна стадія у розробці і здійсненні політики впливає на її загальну форму. Природа процесу прийняття рішень починає визначати зміст публічного управління.

У енциклопедії з публічного управління та публічної політики Д. Шульца вказується, що публічна політика відноситься до процесу, за допомогою якого члени географічної області або політичної одиниці роблять вибір, стосовно своїх областей та питань, що їх турбують. "Публічна" відображає переваги та дії груп людей, найчастіше через їх спільні голоси, які відображені в їх управлінських інститутах, і особливо їх уряду. "Політика" означає правила, керівництва стратегій, процесів, планів і дозволило громадськості до вирішення їх проблемних областей. Термін "публічна політика" використовується не тільки для опису цього процесу і його наслідків, але для означення загального набору інструментів і механізмів, за допомогою яких ці рішення приймаються. Будь то в наказовому порядку, законодавче голосування, адміністративне нормотворення, досягнення суспільної злагоди, або за замовчуванням, способи вибору, зробленого в інтересах народу – є важливим аспектом процесу публічної політики. Публічна політика відрізняється від публічного управління тим, що вона націлена на "громадські" проблеми, що потребують вирішення, в той час як публічне управління фокусується на процесі, через який вони вирішуються. Публічна політика зберігає державні адміністративні процеси, як один з наборів ресурсів, доступних для вирішення проблем [12, с. 350–351].

Публічна політика (public policy) – заснована на механізмах публічного узгодження інтересів заінтересованих сторін, політика органів публічного управління, яка спрямована на досягнення суспільнозначимих цілей та вирішення суспільноважливих задач. Визначальним для публічної політики є процес її вироблення, тобто ціннісний вимір її інтеракцій. При цьому ціннісними орієнтирами публічної політики виступають мережі, взаємодія, колективні дії, взаємовідповідальність, взаємодоповненість публічного та приватного секторів, відкритість, підзаконність, партнерство, діалог, керованість, довіра та зорієнтованість на консенсус.

Сучасні підходи до розуміння суті такого явища як "публічна політика" розкриваються у концепціях врядування: Governance, New Public Governance, Good Governance, у яких публічна політика виступає як ціль і, водночас, як результат публічного управління.

Дані моделі врядування (governance model) прийшли у середині 1980-х років на зміну поширеній  на той час управлінській моделі нового публічного менеджменту (New Public Management model). Ці дві моделі різняться поглядами на роль держави в суспільстві. У моделі нового публічного менеджменту центральними є цінності, такі як результативність, ефективність та економічність, в протилежність цьому у моделі врядування – взаємодія та діалог між державою і суспільством (стейкхолдерами) є вирішальними [10, с. 177–178].

У Світовому Рапорті ООН 2005 року стосовно розвитку публічного сектору вказується на трансформацію таких форм публічного управління як "публічне адміністрування" та "публічний менеджмент". Вимоги сьогодення спонукають до того, що сучасне управління повинно набувати ознак так званого "респонсивного управління" ("responsive governance"). Термін "responsive governance", означає чутливе управління,  здатне реагувати на інтереси різних груп та діяти, враховуючи їх інтереси (див. табл. 1).

	Публічне адміністрування Public administration	Публічний менеджмент Public management	Чутливе управління (Responsive governance)
Відносини між громадянами та державою	послух	право	розширення прав і можливостей
Підзвітність вищих посадових осіб	політики	клієнти	громадяни та заінтересовані сторони
Керівні принципи	Дотримання норм і правил	Ефективність і результати	підзвітність прозорість і участь
Критерії успіху	Вихід	результат	процес
Ключовий атрибут	неупередженість	професіоналізм	чутливість

Таблиця 1. Моделі публічного управління. Адаптовано за: [13].

 

Департамент з економічних та соціальних питань ООН (UNDESA) запроваджує термін "зацікавлене управління" ("Engaged Governance"), який визначається як інституціональна композиція, яка сприяє залученню громадян безпосередньо до процесу прийняття рішень держави, з тим щоб дати їм можливість впливати на державні політику і програми та, як наслідок, більш позитивно вплинути на їх соціального і економічного життя [8, с. 33].

Загальними ціннісними принципами врядування є:

1) процес прийняття рішень повинен носити не ізольований, а партнерський характер, орієнтуватися на залучення до обговорення та реалізації рішень всіх заінтересованих сторін, підвищення рівня довіри між учасниками, максимальне використання узгоджувальних процедур.

2) відповідальність за прийняті рішення повинна розподілятися між всіма учасниками взаємодії, як політиками, чиновниками, так і залученими недержавними учасниками.

3) цілі та задачі взаємодіючих учасників повинні бути скоординовані та інтегровані, тобто необхідно досягти не стільки спільного бачення і розуміння цілей та задач, скільки їх сумісності та взаємодоповнюваності.

4) стратегічне управління повинно засновуватися на командній роботі [3, с. 56].

У моделях урядування (governance) відсутня пряма конотація урядування з державною політикою, оскільки змінюються підходи та ціннісні орієнтири у процесі її вироблення та здійснення. У сучасному світі, організації громадянського суспільства, неурядові організації і приватний сектор відіграють не менш важливу роль у процесах розробки політики держави, аніж самі органи державної влади. Більш активна участь громадян, клієнтів, споживачів і населення стає рисою багатьох урядів і державних і приватних організацій. Люди чекають, щоб бути в змозі бути залучені і мати право голосу у справах уряду і в рішеннях організацій, які впливають на їхні інтереси. Активна участь громад і громадян у цих процесах, створення відповідних інституційних механізмів для забезпечення діалогу з громадами – є ключем до ефективної політики [8, с. 33]. Результатом таких взаємодії є не державна, навіть не суспільна політика, а саме публічна. Вироблення загальноколективних цілей формується на перехресті дій владних інститутів, громадськості та груп інтересів, які у сукупності складають процес публічної політики. Через інституціональні механізми публічної політики, забезпечується не стільки узгодження різнопланових інтересів, скільки їх пристосування, співіснування, чим і забезпечується взаємовигідне партнерство. Таким чином докорінно змінюється зміст загальноколективних цілей, які постають вже не результатом артикуляції та агрегації загального суспільного інтересу, а є наслідком інтеракцій держави та недержавних акторів.

У контексті публічного управління публічна політика є політикою, що задовольняє суспільні очікування. Розглядаючи "державну політику" та "публічну політику" як визначальні чинники цінністно-цільового спрямування публічного управління, важливо брати до уваги якісні характеристики держави як форми організації суспільства, її питому вагу у суспільних процесах, співвідношення та характер взаємодії з громадянським суспільством, здатність конкретної політичної системи реагувати на запити суспільства, особливості взаємодії органів державної влади з суспільством. Ю. Хабермас, вирізняє дії, які системно інтегровані у державу та дії соціально інтегровані – публічна сфера. Остання є тим зрізом соціального життя, де формується громадська думка [11, с. 231]. Публічна сфера виконує найважливіші функції, що забезпечують взаємодію держави і суспільства (різноманітних груп інтересів) у формуванні питань, що виражають суспільно значимий інтерес [9, с. 164].

Публічна сфера набуває значимості як платформа взаємодій та вироблення суспільних інтересів, формулювання суспільних цілей та задач. Державна політика перестає бути "державною" як такою, і набуває ознак публічності у тому розмінні, що держава визнається актором, що діє та вибудовує свою політику та здійснює управління в публічній сфері.

Публічність – передбачає здійснення різних видів діяльності для досягнення суспільних цілей. Публічність інтересу означає, що його суб’єктом (носієм) є суспільство як органічне ціле. Найбільшою мірою спільності володіють інтереси всього суспільства (суспільні інтереси). Вони відображають базові потреби людей і у багатьох обумовлюються необхідністю соціального розвитку. Публічність політики має місце тоді, коли вона спрямована на досягнення суспільних цілей та забезпечення суспільних інтересів.

У стабільності розвитку та процвітанні таких європейських країн як Нідерланди, Великобританія, Франція та Німеччина, саме публічна сфера, а не громадянське суспільство, відіграла вирішальну роль. Сформованість громадянського суспільства ще не означає обов’язкове формування публічної сфери. Просування інтересів самоорганізованих автономних груп, які й представляють громадянське суспільство є необхідною, але не достатньою умовою формування публічної сфери. Вона формується тоді, коли створюються умови публічного дискурсу.

Ступені розвиненості публічної сфери та демократичні суспільства є одними із основних критеріїв оцінки публічної політики. Стан публічної сфери вимірюється за такими параметрами, як:

·                    наявність системи дієвих механізмів діалогу та інтеракцій між державою та суспільством при прийнятті значимих рішень;

·                    наявність інструментів формування влади та лобіювання суспільних інтересів;

·                    місцеве самоврядування, яке наділене реальною владою, повноваженнями та засобами їх реалізації;

·                    ефективне надання виконавчою владою послуг у сферах освіти, культури, охорони здоров’я;

·                    здійснення ефективного управління державним майном;

·                    ефективний нагляд та контроль у виконавчої влади;

·                    ефективне нормативне регулювання у виконавчої влади;

·                    прийняття законодавчою владою законів, які захищають права та інтереси громадян;

·                    соціально відповідальний бізнес.

У той час як оцінка демократичності суспільства включає такі параметри, як:

·                    підтримка громадянських ініціатив і розвиток громадського контролю;

·                    прихильність мирного вирішення конфліктів в інтересах усіх сторін;

·                    дієвість законів з приборкання корупції;

·                    економіка, де поважають право власності, забезпечують рівні можливості, гарантії для знедолених;

·                    конституційний захист прав меншин;

·                    верховенство закону, яке захищене незалежною судовою владою;

·                    вільні та плюралістичні ЗМІ;

·                    регулярні вільні та чесні вибори [7].

Механізми публічної політики – це ті механізми, які забезпечують можливості представлення та узгодження позицій заінтересованих сторін у прийнятті політичного, політико-управлінського рішення. Для вироблення програм публічної політики важливим є:

·                    спосіб, у який актуалізується проблема, виходить на публічний та інституційний порядок денний та набуває ознак суспільнозначимої;

·                    наскільки заінтересовані сторони мають можливість користуватися каналами доступу до прийняття рішень;

·                    чи є ці канали;

·                    чи існують зворотні зв’язки між суб’єктом і об’єктом прийняття рішень тощо.

За певних політичних режимів держава може блокувати та "відмовлятися" від санкціонування певних суспільних інтересів і вони ніколи не набувають статусу публічного інтересу. Завдання публічної політики створити механізми виявлення і забезпечення суспільного інтересу.

Публічна політика – є сферою діалогу влади та суспільства з питань економічної, соціальної, культурної, міжнародної, правової політики держави. Діалогові (інтерактивні) процеси складають основу публічної політики. Вони спрямовані на забезпечення розв’язання суспільнозначимих проблем конкретної сфери політики (соціальної, гуманітарної, транспортної, екологічної тощо) через реалізацію конкретних проектів за участі всіх заінтересованих сторін (див. табл. 2). Коло суб’єктів такого процесу набагато більше, аніж ті, які безпосередньо заінтересовані у вирішенні конкретної проблеми, у реалізації проекту. Як правило, в діалогових процесах публічної політики задіяні такі суб’єкти:

·         представники адміністративних структур (відповідних галузевих відомств). Їх завданням у процесі є підтримка технічного управління процесом в цілому та виконання наглядових функцій;

·         представники консорціумів (об’єднують всі групи акторів (громадяни, НКО, бізнес організації, асоціації тощо), які зацікавлені у тому чи іншому способі вирішення проблеми) та експертів, які є носіями експертних знань та представляють різні зацікавлені групи учасників, надаючи їм ті чи інші професійні консультації. Їх завданням є здійснення політичного управління через обов’язковість прийняття рішень на кожному з етапів реалізації проекту;

·         групи, які виконують функції публічних ретрансляторів та надають можливість громадськості спостерігати за процесом;

·         групи, які здійснюють фінансове забезпечення проекту;

·         групи з вивчення інноваційності рішень;

·         консультативні групи. Їх завданням є розробка остаточних рекомендацій з прийняття рішень.

Вид діалогу	Цілі
Діалог спрямований на досягнення результату (діалог із стратегічних питань; діалог з розробки національної програми розвитку, діалог з вирішення проблеми подолання бідності, з питань трудової зайнятості, тощо	Організовуються для вироблення рекомендацій і конкретних пропозицій різних груп інтересів щодо вирішення цілком конкретної проблеми. Діалог націлений на зміну думок, позицій, поведінки заінтересованих сторін, на зближення їх позицій
Діалог, мета якого – домогтися певних змін у соціальній чи політичній сфері (підготовчі діалоги).	Організовуються для налагодження конструктивної взаємодії з опонуючими сторонами. Основною метою є підготовка сторін до послідуючих переговорів та досягнення компромісної угоди.

Таблиця 2. Діалог як вид публічного дискурсу в публічній політиці

Умовами політичного діалогу є:

•              навики комунікації між основними дійовими особами діалогу;

•              політична воля;

•              довіра;

•              наявність законодавчих механізмів та інституційних процедур і процесів, які створюють гарантії та надають права основним гравцям (політичним суб'єктам) залучатися у відкритий публічний діалог;

•              доступ до інформаційних ресурсів для всіх сторін.

Особливістю вітчизняних  політичних процесів є значне зростання вимог, які суспільство пред’являє політичній системі. В ситуації, коли органи державної влади не здатні реагувати на існуючі запити, держава все частіше починає перекладати деякі функції на інших недержавних акторів (взяти, для прикладу, сферу надання соціальних послуг). Тенденція, яка відображає, що недержавні актори все активніше включаються у процеси вироблення політики, спрямованої на забезпечення суспільних інтересів і задач, стає дедалі відчутною. Проте значний дисбаланс влади і впливу, недовіра до опонентів, часто стають тими чинниками, які унеможливлюють публічний діалог та не сприяють налагодженню ефективної взаємодії у вирішенні суспільних проблем.

Окрім цього існує ряд викликів публічній політиці в Україні:

·                    перший виклик – адміністративно-бюрократичний виходить з надр самої держави. Публічна політика перебуває в лещатах адміністративно-бюрократичної системи, що відгороджує її від суспільства і спирається на технології маніпулювання громадською думкою.

·                    другий виклик публічній політиці – лібертарний. Його сутність полягає в абсолютизації приватних інтересів у життєдіяльності суспільства на противагу публічним інтересам. У результаті публічний інтерес і публічна політика втрачають своє реальне призначення.

·                    третій виклик публічній політиці – корпоративістський. Домагаючись зміцнення своїх позицій, олігархічні групи чинять сильний тиск на державну владу та формування державної політики [4, с. 7–8].

Висновки і перспективи подальших досліджень. Отже, проведений аналіз свідчить, що концепт "публічна політика" є багатовимірним поняттям, дослідження якого ускладнюється наявністю різних наукових шкіл, методів та, відповідно, інтерпретацій змісту. В значній мірі на сьогодні публічну політику можна розглядати і як явище, і як засіб, і як інструмент або механізм.

Разом з тим, можна виділи ключові особливості публічної політики в контексті публічного управління та політики в цілому. По-перше, в основі публічної політики знаходиться публічна сфера, яка формується тоді, коли створюються умови публічного дискурсу. Публічна сфера набуває значимості як платформа взаємодій та вироблення суспільних інтересів, формулювання суспільних цілей та задач. При цьому саме публічна сфера (поряд з розвиненістю та демократичністю суспільства) є основними критеріями оцінки публічної політики.

По-друге, публічна політика спрямована на забезпечення суспільного інтересу (на відміну від таких варіантів як "державний інтерес", "корпоративний інтерес", "приватний інтерес"). Завдання публічної політики як раз і полягає у тому, щоб створити механізми виявлення і забезпечення суспільного інтересу.

По-третє, механізми публічної політики, на відміну від державної політики, забезпечують можливості представлення та узгодження позицій різних заінтересованих сторін у прийнятті політичних або політико-управлінських рішень.

Потреба подальшого вивчення публічної політики обумовлена особливістю сучасних політичних та соціально-економічних процесів. Зокрема, в Україні необхідність впровадження механізмів врядування як сучасної моделі публічного управління спонукає до подолання викликів та впровадження практик публічної політики у різних сферах суспільного життя.

 

Список використаних джерел

1. Державна політика : підручник / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; ред. кол. : Ю. В. Ковбасюк (голова), К. О. Ващенко (заст. голови), Ю. П. Сурмін (заст. голови) [та ін.]. – К. : НАДУ, 2014. – 448 с.

2. Енциклопедія державного управління : у 8 т. / наук.-ред. колегія : Ю. В. Ковбасюк та ін. – К. : НАДУ, 2011. – Т. 8 : Публічне врядування / наук.-ред. кол. : В. С. Загорський, С. О. Телешун та ін. – Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2011. – 630 с.

3. Михайлова О. В. Сети в политике и государственном управлении : монография / О. В. Михайлова. – М. : ИД КДУ, 2013. – 332 с.

4. Оболенський О. Публічне управління: публічна сфера, публічне право і публічна політика – співвідношення понять / О. Оболенський, С. Лукін [Електронний ресурс] // Державне управління та місцеве самоврядування. – 2013. – Вип. 2. – С. 3 – 11. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/dums_ 2013_2_3.pdf.

5. Політична енциклопедія / [голова редкол. Ю. Левенець]. – К. : Парламентське видавництво, 2012. – 808 с.

6. Публичная политика: от теории к практике / [под научн. ред. Н. Ю. Данилова, О. Ю. Гурова, Н. Г. Жидкова]. – СПб. : Алетея, 2008. – 356 с.

7. Якимец В. Н. Индекс для мониторинга и оценки публичной политики / В. Н. Якимец [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.civisbook.ru/ files/File/ Yakimez_index.pdf

8. Civic Engagement in  Public Policies: A Toolkit. – New York : United Nations, 2007. – 139 p.

9. Edwards A. Scientific expertise and policy-making: the intermediary role of the public sphere / A. Edwards // Science and Public Policy – 1999. – Vol. 26 (3). – Р. 163 – 170.

10. Horton S. Competency Management in the Public Sector: European Variations on a Theme / Sylvia Horton, Annie Hondeghem, David Farnham. – Washington  : IOS Press, Inc., 2002. – 189 р.

11. Jürgen Habermas on Society and Politics: A Reader / edited by Steven Seidman. – Boston : Beacon Press, 1989. – 324 p.

12. Schultz D. Encyclopedia of public administration and public policy / David Schultz. – N.Y. : Facts On File, Inc. , 2004. – 526 р.

13. Unlocking the human potential for public sector performance. World public sector report 2005 by the United Nations Department of Economic and Social Affairs [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://unpan1.un.org/intradoc/groups/ public/documents/UN/UNPAN021616.pdf