Акіліна О.В.,
к.е.н., доцент кафедри
політичної аналітики
і прогнозування НАДУ
Соціальне відторгнення є відносно новою концепцією, хоча протягом десятиліть вона розвивалась паралельно з ідеями забезпечення соціальних прав і підвищення добробуту населення Європейського Союзу. Сьогодні концепт «соціальне залучення» або «соціальна інклюзія» не має класичного наукового визначення. Однозначного підходу до визначення поняття «соціальне залучення» не виробили навіть його західні дослідники. ЄС визначає соціальне відторгнення як процес, за якого окремі групи населення або окремі люди не мають можливості повною мірою брати участь у суспільному житті внаслідок своєї бідності, відсутності базових знань і можливостей або в результаті дискримінації.
Теорія соціальної ексклюзії (відторгнення) сформувалася на початку 70-х рр. ХХ ст. у Франції. Рене Ленуар, якому приписується авторство поняття «соціальне відторгнення», визначив соціально виключені групи як групи людей із усіх соціальних категорій, які не були охоплені системою соціального захисту. До них належали люди з розумовою або фізичною інвалідністю, схильні до суїциду, літні люди з інвалідністю, діти, які зазнали насильства, споживачі наркотиків, правопорушники, батьки-одинаки, сім’ї з декількома проблемами, маргінальні, асоціальні особи тощо [1, с. 7]. Такий підхід до відторгнення акцентує увагу на нерівномірному розподілі благ у суспільстві і доступі до його ресурсів, і внаслідок цього, – недостатньому задоволенні потреб людей.
Становлення теорії соціальної ексклюзії стало спробою пояснення західноєвропейськими вченими проблем бідності та маргіналізації. Пізніше теорія соціальної ексклюзії охопила більш широку проблематику і розглядалася як відображення розриву соціальних і символічних зв’язків між окремими особами та суспільством і нездатністю держави до встановлення солідарності. Автором такого підходу була Хіларі Сільвер, яка вважала, що саме солідарність є ключовою складовою для розуміння процесів соціального виключення і забезпечення включення суспільства [2, с.538].
Саме така «парадигма» соціального відторгнення дістала найбільшого поширення у 1980 - х рр. в Європі, коли безпосередньо і почала формуватися концепція соціального відторгнення/залучення у відповідь на кризу держави загального добробуту та страх перед дезінтеграцією суспільства, зумовленою соціально-економічними негараздами. Згодом, у середині 1990-х рр., сформувався інший погляд на соціальне відторгнення: на відміну від класової стратифікації, що передбачає поділ людей на вертикальні верстви, ексклюзія відображає горизонтальну диференціацію на «інсайдерів» і «аутсайдерів».
Такий підхід став основою формування концепції соціального залучення, яка прийшла на зміну концепції соціального захисту в ЄС. Країни ЄС, які до цього намагалися боротися з бідністю, переключилися на подолання соціального відторгнення, і в середині 1990 – на початку 2000 рр. відбувся перехід від держави «пасивного соціального захисту», що сприяла залежності та браку ініціатив, до держави «активного соціального захисту», або соціального залучення, що надає можливості та формує особисту відповідальність.
Бідність і соціальне відторгнення є багатовимірними та взаємопов’язаними поняттями. Визначення бідності, прийняте в Європі було уперше погоджене Європейською радою ще в 1975 році. Бідними вважаються особи, чиї доходи і ресурси обмежені в такому ступені, що це не дозволяє їм вести мінімально прийнятний спосіб життя в тому співтоваристві, членами якого вони є. Із-за своєї бідності вони можуть випробовувати численні поневіряння, які виражаються у безробітті, низькому доході, поганих умовах проживання, недостатньому рівні медичного обслуговування і бар’єрах для безперервної освіти, культури, спорту і відпочинку. Такі люди часто виключені і ізольовані від участі в тих видах діяльності (економічною, соціальною і культурною), які є нормою для інших людей, і їх доступ до фундаментальних прав може бути обмежений.
Для ідентифікації проблем бідності та визначення прогресу в боротьбі з цим явищем Рада міністрів ЄС з питань працевлаштування, громадської політики, охорони здоров’я і споживчих справ (EPSCO) розробила показник, що визначає ризик бідності й соціального відторгнення, «AROPE». Цей показник визначає частку/чисельність населення, що піддається ризику бідності, або, що випробовує серйозні матеріальні поневіряння, або мешкає в домогосподарствах з украй низькою інтенсивністю праці. Показник будується на основі статистичних обстежень ЄС по доходах і умовах життя та складається з трьох компонентів, отриманих на підставі даних EU-SILC [3, с.3-4]: відносний компонент: рівень ризику бідності/грошової бідності (AROP); «майже» абсолютний компонент: матеріальні поневіряння; компонент по відторгненню з ринку праці : надзвичайно низька інтенсивність праці. Картину соціального відторгнення, отриману на підставі показників нерівності доходів, можуть доповнити показники матеріальних поневірянь (МП), які дозволяють оцінити долю населення, що мешкає в умовах нестачі ресурсів. Ці показники відображають різницю в рівнях життя в різних країнах і тому дуже затребувані в міжнародному контексті. У ЄС показники МП базуються на загальноприйнятому кошику товарів і послуг, які відносно незалежні один від одного. Ці товари і послуги відносяться до предметів економії й тривалого користування та відображають: 1) відсутність загальної закономірності для більшості або більшої частини населення в країнах ЄС; 2) адекватний рівень порівнянності в динаміці і між країнами. Основний показник – «рівень серйозних матеріальних поневірянь» – є часткою людей, які не можуть дозволити собі, принаймні, чотири з дев’яти вибраних товарів або послуг.
Іншою принциповою причиною соціального відторгнення є виключення багатьох громадян з ринку праці. Окрім створення залежності від соціальних виплат, також скорочується їх контакт з ринком праці, що негативно позначається на доступі до послуг охорони здоров’я, культури і відпочинку. Діти, що ростуть в домогосподарствах з безробітними членами, також страждають від цієї ситуації. Тому в якості третього основного показника соціального відторгнення в Стратегії «Європа-2020» була вибрана частка населення, що мешкає в домогосподарствах з украй низькою інтенсивністю праці.
Необхідно підкреслити, що в процесі реалізації Стратегії «Європа-2020» вищезазначені індикатори бідності будуть переглядатися та удосконалюватися. Так, показник AROP треба використовувати з певною долею обережності, оскільки межа бідності, встановлена на рівні 60% загальнонаціонального еквівалентного доходу (у національній валюті), може змінюватися з року в рік у зв’язку з розвитком загального рівня доходів і їх розподілу в країні. Також потребують удосконалення показники матеріальних поневірянь. Насправді, деякі предмети, наприклад наявність пральної машини, кольорового телевізора або телефону, більше не є предметами, які люди не можуть собі дозволити в країнах-членах ЄС, хоча для деяких окремих регіонів або ситуацій ця проблема досі актуальна (наприклад, для бездомних). Отже, виникає необхідність ввести нові позиції, які б якнайкраще відображали поточні показники рівня життя, нестача яких ясно означала б соціальне відторгнення в країнах ЄС.
В ЄС багато проблем, які вимагають модернізації соціальної політики. Розбудова «соціальної Європи» – пріоритет тривалої мети. На сучасному етапі розвитку соціально-економічних відносин соціальне відторгнення є стійким багатовимірним явищем і для його подолання не достатньо зосереджувати увагу лише на одній його сфері прояву – скороченні бідності. Суспільство не може досягти високого рівня розвитку за наявності соціально відторгнутих людей чи груп, які стикаються з перешкодами на шляху до повноцінної участі в економічному, соціальному, культурному та політичному житті. Саме обмеження в економічній, культурно-освітній, соціальній та політичній сферах звужують свободу вибору людей. Подолання зазначених бар’єрів і зміцнення процесів соціального залучення є необхідною умовою розширення справжніх можливостей та свобод громадян. Отже, для розбудови соціально-орієнтованого суспільства, соціальне залучення є засобом забезпечення людського розвитку. Тому соціальне залучення потребує комплексних підходів та взаємоузгоджених заходів у різних сферах, орієнтованих на розв’язання проблем соціального відторгнення за всіма трьома напрямами одночасно – економічному, соціальному та політичному.
Згідно Програми розвитку ООН в Україні було підготовлено Національну Доповідь про людський розвиток «Україна: на шляху до соціального залучення» та Регіональну Доповідь «Від трансформації – до суспільства для всіх» [4]. Згідно проведених досліджень для вимірювання ступеню соціального відторгнення в Україні використовувались 18 відібраних характеристик. Аналіз розподілу домогосподарств за кількістю накопичених ознак соціального відторгнення дає змогу встановити межу гострого відторгнення (на рівні 5-ти ознак) та межу критичного відторгнення (на рівня 7-ми ознак). У стані гострого соціального відторгнення знаходяться 37,7% домогосподарств України. Надзвичайно високі ризики соціального відторгнення (в 2,2 рази вищі порівняно із середніми показниками та в 2,5 рази вищі порівняно із родинами, які складаються виключно з осіб працездатного віку) характерні для багатодітних сімей і для пенсіонерів. Вища освіта є найбільш важливим фактором, що визначає соціальне відторгнення в Україні. Так, присутність принаймні одного дорослого з вищою освітою зменшує ризик гострого соціального відторгнення у 2,7 рази (порівняно із середнім – більш, ніж удвічі). 16,9% домогосподарств України знаходяться в стані критичного соціального відторгнення. Ризик критичного відторгнення є дуже високим для сімей з дітьми (у 2,7 рази вищий, ніж середній по країні), а також у 2,8 рази вищий, ніж ризики критичного відторгнення, що зазнають сім’ї без дітей. Наявність принаймні однієї безробітної особи спричиняє в 1,7 рази вищий ризик критичного відторгнення порівняно з середнім ризиком і вдвічі вищий ризик порівняно з сім’ями, в яких немає безробітних. Критичне відторгнення найбільш поширене у сільській місцевості, особливо порівняно з великими містами. Ризик сільських мешканців перевищує відповідний ризик мешканців великих міст на 20%.
Проте необхідно зазначити, що цільові державні статистичні дослідження рівня соціального відчуження в Україні не проводяться. Не затверджено методологію та критерії оцінки соціального відчуження, відсутня жодна цілеспрямована державна політика щодо подолання цього негативного й суспільно небезпечного явища. З метою проведення власного аналізу зазначеної проблеми використаємо окремі дані різноцільових статистичних досліджень Державної служби статистики України.
Так, реальний ВВП за 2014 рік порівняно з попереднім роком склав 93,5% (І квартал 2015 року – 82,8% ), індекс промислової продукції становив 89,9 %, індекси цін виробників промислової продукції та споживчих цін – відповідно 131,8% та 124,9 % (у січні-червні 2015 року відповідно – 123,4% та 140,7%) [5, с.15; 6]. При цьому реальні наявні доходи населення, зменшилися на 8,4 % (у І кварталі 2015 року зменшилися на 23,5 %), а реальна заробітна плата – на 6,5 % (у січні-червні 2015 року на 23,9 %) [5, с.12; 6].
Частка населення із середньодушовими доходами нижче розміру прожиткового мінімуму в середньому за місяць збільшилася порівняно з 2013р. на 0,3 в.п. і склала 9%. При цьому майже третина осіб, рівень доходів яких нижче прожиткового мінімуму, – це працюючі (загалом – 6% усіх осіб цієї групи), 31% – діти до 18 років (14%), 14% – непрацюючі пенсіонери (5%). [5, с. 99]
Рівень відносної бідності залишився стабільно високим і становив у 2014 році 23,9%. Стабільно високими залишаються рівні відносної бідності серед сімей з дітьми (32,7%), особливо багатодітних сімей (61,7 %), сімей з дітьми до трьох років (35,7%) та сімей з подвійним навантаженням, де є працюючі та непрацюючі особи (36,6%). Майже удвічі перевищує рівень бідності сімей з дітьми (32,7%) ніж сімей без дітей (16,7%). Народження другої дитини спричиняє стрімке зростання рівня бідності, який збільшується майже у 1,5 рази і становить 39,5%. Найбільш вразливою соціально-демографічною групою населення є діти до 18 років, рівень бідності серед яких становить 33,4%. Однією з причин такої ситуації є низький рівень оплати праці батьків. [5, с. 127,130]
Ризики бідності зростають із зменшенням розміру населеного пункту. Значною є сільська бідність, показник якої (34,8%) у 1,7 рази перевищує рівень бідності у великих містах (20,9%) [5, с.106]. Специфіка бідності за умовами життя полягає у більшій вагомості інфраструктурних факторів. Тому найбільш вразливим до бідності є сільське населення, де 45,7% домогосподарств потерпає від відсутності закладів, які надають побутові послуги, 41,8% – від незабезпеченості населеного пункту своєчасними послугами швидкої медичної допомоги, 28,5% – від відсутності поблизу житла медичної установи, кожне четверте домогосподарство – від відсутності регулярного транспортного сполучення з населеним пунктом з більш розвиненою інфраструктурою, а понад 50% – від неможливості забезпечення елементарних побутових зручностей в помешканні. Сільські мешканці опинилися у зоні високих ризиків соціального відчуження не лише внаслідок наявності значних інфраструктурних проблем, але й через низький порівняно з міськими мешканцями доступ до сучасних інформаційно-комунікаційних систем.
З метою дослідження самооцінки населенням України рівня своїх доходів та економічних очікувань на майбутнє, Державною службою статистики у січні 2015 року проведене опитування домогосподарств, які брали участь у вибірковому обстеженні умов їхнього життя у 2014 р. Підсумки опитування свідчать, що порівняно з 2013 р. відбулися певні зміни у структурі оцінок домогосподарствами стану свого добробуту. Частка домогосподарств, які оцінили рівень своїх доходів як достатній, склала 55%, що на 7 в.п. менше, ніж у 2013 р. При цьому частка домогосподарств, які повідомили, що мали можливість робити заощадження скоротилася на чверть і становила 8%. Вважали свій дохід достатнім для нормального харчування, але обмежували себе у споживанні непродовольчих товарів та послуг 41% домогосподарств (у 2013 р. – 35%). Близько 4% домогосподарств (на 0,2 в.п. більше, ніж у 2013 р.) повідомили, що не змогли забезпечити навіть достатнє харчування, разом з тим серед багатодітних домогосподарств частка таких домогосподарств збільшилась на 4 в.п. і склала 10%.
Порівняно з 2013 р. дещо зросла частка домогосподарств з дітьми, які через нестачу коштів не могли давати дітям фрукти чи соки – 2,2% домогосподарств проти 1,9% у 2013 р. Не могли давати дітям їжу або гроші на харчування в школі 0,5% домогосподарств з дітьми (у 2013р. – 0,6%). Серед багатодітних домогосподарств не мали змоги давати дітям їжу або гроші на харчування в школі 3% домогосподарств (у 2013 р. – 2%), фрукти чи соки – 6% (4%).
Негативні явища в економіці країни вплинули на основні тенденції на ринку праці. У 2014 році порівняно з 2013 роком за методологією Міжнародної організації праці рівень зайнятості населення знизився з 60,3% до 56,6% (у І кварталі 2015 року у порівнянні з відповідним періодом 2014 року відповідно з 57,6% до 56%), а рівень безробіття зріс з 7,3% до 9,3% економічно активного населення (у І кварталі 2015 року відповідно з 8,8% до 9,6%) [5, с.82; 6].
Як свідчить аналіз безробіття населення за віковими групами ситуація безробіття гостро постає перед молоддю, яка порівняно з іншими віковими групами є найменш конкурентоспроможною на ринку праці. Проблеми, які супроводжують молодь, поглибилися через те, що з переходом до ринкової системи економіки знизився рівень соціального захисту цієї вікової групи. Нині засоби масової інформації публікують багато оголошень, запрошуючи на роботу. Та зазвичай нижче в оголошенні наводяться й умови роботодавців. Переважно ставиться вимога: мати досвід роботи за фахом (або в цій галузі) не менше двох трьох років, володіти персональним комп’ютером та іноземною мовою, вимагаються знання та певні навички, для отримання яких потрібно внести відповідну плату. Досить часто роботодавці просять і закордонний паспорт, і посвідчення водія, а інколи – і власний автомобіль. Все це здебільшого недосяжні для молодих людей речі.
Гострою залишається проблема дипломованої молоді, яка намагається влаштуватися на роботу. Значна частина випускників упродовж одного двох років не може влаштуватися на роботу за спеціальністю. Причинами такої ситуації можна назвати дисбаланс на ринку праці, відсутність механізму взаємодії систем професійної та вищої освіти з системою праці, недоліки при формуванні державного замовлення. Це призводить до того, що останніми роками працевлаштування випускників юридичних, економічних факультетів, фахівців у сфері торгівлі стає досить проблематичним. Сучасному ринку праці необхідні інженери, працівники робітничих професій, проте пропозиція праці таких працівників є нижчою за попит.
Болючим питанням залишається порушення прав громадян на своєчасну оплату праці. Законодавство про працю передбачає, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно, у терміни, встановлені колективним договором, але не рідше двох разів на місяць. На жаль, зазначена правова норма виконується не завжди.
Особливе занепокоєння викликає стан дотримання законодавства про працю роботодавцями – керівниками підприємств недержавної форми власності, серед яких є немало таких, які ігнорують трудове законодавство. Власники примушують працювати найманих осіб по 12–16 годин на добу, виплачуючи при цьому мізерну заробітну плату, часто у розмірі, набагато нижчому від встановленої законом мінімальної заробітної плати, або не виплачують зовсім. Робота працівників без укладання передбачених законодавством трудових договорів означає, що немає жодних гарантій щодо розміру зарплати, безпеки праці, захисту від незаконного звільнення. Однак люди через бідність, матеріальну скруту, правову необізнаність погоджуються на таку, практично нелегальну роботу в будівництві, торгівлі, сфері обслуговування, сільському господарстві та інших галузях. За відсутності трудового договору держава не може ефективно проконтролювати дотримання законодавства про працю, а працівники позбавлені прав на соціальний захист та пенсійне забезпечення.
В Україні існує нелегальна дитяча праця в тяжких умовах із порушенням норм трудового законодавства. Згідно із результатами МОП найгірші форми дитячої праці в Україні поширені у сільському господарстві, вуличній торгівлі, на неофіційних вугільних копальнях, в барах та нічних клубах, секс-індустрії та в інших нелегальних видах діяльності.
Незабезпеченість населення житлом продовжує залишатися гострою соціальною проблемою. Скрутні економічні обставини, труднощі з бюджетним фінансуванням житлового будівництва не дають можливості своєчасно забезпечувати житлом навіть тих громадян, які мають право на першочергове його отримання за рахунок держави. Низький рівень доходів населення, високі відсоткові ставки на кредити під купівлю житла за нинішнього рівня цін на квартири унеможливлюють для більшості громадян України самостійне розв’язання своїх житлових проблем.
До сьогоднішнього часу 26795 сімей проживають у квартирах, що є комунальними, з них у 2014 році покращили свої житлові умови лише 45 сімей (для порівняння у 2013 році – 52 сім’ї) [5, с. 145]. 4 млн. кв. м. житла віднесено до категорії старого та аварійного, майже 15 млн. кв. м. житла знаходиться в 5-ти поверхових великопанельних будинках першого покоління, забудови 60-70-х років, які підлягають реконструкції.
Треба наголосити на декларативності проголошеного конституційного права громадян на житло, оскільки до цього часу державою не створено ефективного механізму забезпечення житлом, насамперед соціально незахищених верств населення. Відсутня єдина державна стратегія та система дієвого контролю за виконанням державних програм щодо забезпечення житлом окремих верств населення, зокрема військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, осіб рядового і начальницького складу правоохоронних органів, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, депортованих тощо – тих, кому чинним законодавством надані відповідні пільги. Загальна кількість таких категорій – 163333 сімей. З них покращили свої житлові умови у 2014 році лише 858 сімей (для порівняння у 2013 році – 1647 сімей) [5, с. 144]. Особливі запити відносно житла є в людей з обмеженими можливостями. Політика виведення цих осіб з лікувальних установ і перехід людей з обмеженими можливостями до життя в громаді в усе більшому ступені вимагає надання доступного й безпечного житла за прийнятними цінами.
Неналежні житлові умови мінімізують можливості щодо користування правами на освіту та охорону здоров’я. Це може привести до замкненого кола позбавлень і лих, закріплюючи тим самим ексклюзію особи та її родини в соціальній сфері. За результатами самооцінки населенням України стану здоров’я та рівня доступності окремих видів медичної допомоги у 2014 році, виявлено що ця ситуація значною мірою залежить від фінансових можливостей домогосподарств. Частка осіб, які скористалися послугами приватного стоматолога або звернулися за медичною допомогою до платної медичної установи чи приватного лікаря (крім стоматолога), становила від 6% до 0,7% від числа тих, які зверталися за медичною допомогою в групі найменш забезпечених за рівнем середньодушових еквівалентних загальних доходів 10% домогосподарств та серед домогосподарств, середньодушові еквівалентні загальні доходи яких у місяць нижче прожиткового мінімуму. Майже в усіх (98,1%) домогосподарствах хто-небудь із членів протягом останніх 12 місяців потребував медичної допомоги, придбання ліків та медичного приладдя, серед них 20,6% домогосподарств повідомило про випадки неможливості задовольнити такі потреби, а в перший децильній групі – 25,4% [6]. Основною причиною недоступності окремих видів медичної допомоги переважна більшість домогосподарств, як і в опитуванні 2013 року, вказала занадто високу вартість ліків, медичних товарів, послуг охорони здоров’я.
Традиційно до груп з підвищеним ризиком соціального відчуження в більшості країн потрапляють: ВІЛ-інфіковані, хворі на СНІД, туберкульоз, особи, які відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк, бездомні особи, національні меншини. Поряд з цим специфічною особливістю України є надвисокі ризики відчуження із суспільного життя для осіб з інвалідністю, значною мірою через непристосованість інфраструктури до їх потреб. Ще більш вразливою категорією є діти з інвалідністю. Рівень охоплення реабілітаційними послугами дітей-інвалідів за даними 2013 р. склав лише 8% від загальної чисельності контингенту, лише 6% інтегровані до дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів, тобто мають можливість отримати якісну освіту.
У зв’язку з ситуацією на сході країни та масовим переміщенням населення з Донецької та Луганської областей в інші регіони країни спостерігаються нові прояви та ризики бідності, пов’язані із втратою майна/житла та роботи.
Оцінивши стан соціального відторгнення населення України, сформулюємо критичні наслідки цього явища:
1. Населення, яке перебуває на межі або за межею бідності, випадає з цивілізаційного контексту. Цим людям недоступна життєво необхідна інформація, нормальна освіта; їм недоступна соціалізація – вони не можуть входити в дієздатні і перспективні соціальні системи. Ці люди фактично виявляються викинутими з соціального життя суспільства.
2. Відбувається докорінна зміна системи мотивацій. Якщо перед людиною постало і ніяк не зникає питання, де і як роздобути шматок хліба й не існує цивілізованого розв’язання цього питання, то така людина змінюється в моральних, етичних, ціннісних системах координат разюче і невідворотно.
3. Особливо небезпечний, наслідок – те, що масова люмпенізація значної частини населення знаменує неминучу загибель демократії в Україні. Демократії як такої. Бо демократія – це спосіб політичного устрою економічно незалежних і політично вільних людей. А не голодних кріпаків, яким достатньо роздати перед виборами по 10 (50, 100…) гривень, або по кілограму гречки, щоб забезпечити «потрібний результат». Рабам нема потреби пропонувати жодних програм, навіть написаних «під кальку», оскільки самі вони й не потребують ні чесних політиків, ні компетентних управлінців.
Розірвати коло проблем соціального відторгнення і його наслідків може тільки реальна демократична політична система і конкурентна ринкова економіка. Це виклик усьому українському суспільству. Сучасне суспільство повинно надавати кожному громадянину можливість бути почутим. Ефективне залучення до політичного життя забезпечується через складні механізми, процеси та практики, за допомогою яких особи та групи населення висловлюють інтереси і реалізують свої права й обов’язки.
Протягом періоду становлення незалежної України не було повною мірою створено середовище для розширення прав і можливостей, що сприяє участі населення, особливо вразливих груп, у політичних процесах на національному та місцевому рівнях. Співіснування нових демократичних інститутів із елементами старих радянських інститутів призвело до повільного прогресу у напрямі досягнення адекватного рівня прозорості та підзвітності, належного відокремлення політики від державного управління та дотримання принципу верховенства права. Політична та економічна сфери залишаються невідокремленими, а відтак, лише певні групи можуть вплинути на політичні процеси та просувати свої вузькі економічні інтереси, що негативно впливають на демократичні реформи. Значна частина населення, незадоволена ефективністю і якістю сучасних демократичних інститутів та політичних процесів, вважає себе відторгнутою від політичного життя. Політична практика та існуючі політичні інститути недостатньо мотивують пересічного українця брати участь у політичних процесах, що зумовлює відторгнення громадян від прийняття соціально значущих рішень.
Низький рівень доходів, залежність від державної допомоги та патерналістські погляди на державу є тими чинниками, що обмежують політичне залучення людей старшого віку. Саме це іноді спричиняє їх схильність до «економічного» голосування, перш за все, на виборах до місцевих органів влади. Апатія та недовіра до політичних процесів відсторонює молодь від участі у політичному житті. Застарілі стереотипи у поєднанні із слабкою державною підтримкою гендерного балансу перешкоджають залученню до політичного життя жінок. Практичне відсторонення жінок від прийняття рішень на найвищому політичному рівні не узгоджується з їх досить високими рівнями освіти та зайнятості. Традиційні погляди та обмежені можливості політичного залучення, поза межами голосування, є перешкодами для сільського населення. Політичному залученню окремих маргінальних груп населення, таких як бездомних, нелегальних мігрантів, колишніх ув’язнених тощо, перешкоджає наявність глибоких суспільних стереотипів та обмеженість механізмів залучення їх у суспільне життя.
Соціальне відторгнення може торкнутися кожного члена суспільства. Воно не є статичним явищем. Для кожної людини існує ризик опинитися поза межами суспільства. Вразливі групи населення дійсно значною мірою представлені серед тих, хто вважається відторгнутими; але не всі особи в цих групах є відторгнутими, водночас не всі відторгнуті особи належать до таких груп. Політика залучення відторгнутих верств населення до суспільного життя має передбачати:
• заходи для прискорення економічних та політичних реформ, метою яких є комплексне оздоровлення соціально-економічної ситуації, забезпечення сталого економічного зростання, забезпечення всім верствам населення доступу до базових соціальних послуг, економічних ресурсів тощо;
• точкові заходи, орієнтовані на подолання бар’єрів залучення окремих верств населення до суспільного життя.
Принциповим завданням, від успішності виконання якого залежатиме успіх політики залучення, є підвищення рівня довіри населення до всіх політичних інститутів. Саме це є наріжним каменем формування всієї системи соціального залучення.
Отже, політика соціального залучення є пріоритетом провідних європейських країн та повинна набути пріоритетного значення в Україні. Вона повинна бути спрямована на розв’язання проблем дискримінації та обмеженого доступу до джерел підвищення добробуту й основних механізмів інтеграції в умовах постіндустріального суспільства. Вироблення і реалізація соціальної політики в Україні, спрямованої на соціальне залучення, повинні здійснюватися з урахуванням існуючої у країнах ЄС практики. Задля цього необхідним є формування власної теоретичної бази з цієї проблематики (враховуючи особливості вітчизняних політик і державного устрою) і вироблення відповідного практичного інструментарію реалізації процесу соціального залучення.
Соціальне залучення сьогодні використовується і як науковий термін, і як інструмент соціальної політики, що відображає активний підхід до соціального добробуту, який передбачає зміну концепції такої політики та є предметом дослідження фахівців кафедри політичної аналітики і прогнозування НАДУ, зокрема Пухкала О.Г., Рейтеровича І.В., Сауха Ю.П., Стадника М.М., Титаренка О.Р., під керівництвом доктора політичних наук, професора Телешуна С.О. З огляду на викладене вище соціальне залучення можна визначити як бажану ситуацію, при якій всі члени суспільства мають достатні можливості й ресурси для повноправної і повноцінної участі в усіх сферах суспільного життя, а за рівнем забезпечення соціальної безпеки вони перебувають у рамках, які вважаються нормальними для певного суспільства. На додаток до розробки політик та конкретних заходів соціального залучення, важливим, на думку фахівців кафедри, є створення толерантного середовища в українському суспільстві, що забезпечить визнання багатовимірності сучасного соціуму.
Література:
1. Sen A. Social Exclusion: Concept, Application and Scrutiny. 2000. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.adb.org/sites/default/files/publication/29778/social-exclusion.pdf
2. Silver H. Social Exclusion and Social Solidarity: Three Paradigms / Hilary Silver // International Lab our Review. – 1994. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.socialinclusion.org.np/userfiles/file/Social_Exclusion_and_Solidarity_by_Hillary_SILVER.pdf
3. Измерение бедности и социальной интеграции в ЕС: достижения и дальнейшие улучшения. Семинар «Перспективы измерения бедности» 2-4 декабря 2013 года, Женева, Швейцария. Европейская экономическая комиссия ООН. Подготовлен Евростатом [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unece.org/fileadmin/DAM/stats/documents/ece/ces/ge.15/2013/WP25_Eurostat_D_Rus__Final.pdf
4. ООН в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org.ua/ua/information-centre/news/1346
5. Соціальні індикатори рівня життя населення: [Стат. зб.] / відп. за вип. О. О. Кармазіна. – К. : Державна служба статистики Україна, 2015. – 204 с.
7. Стадник М.М. Проблеми толерантності до внутрішньо переміщених осіб в Україні. / М.М. Стадник // Міжнародна науково-теоретична конференція «Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності», 1-2 жовтня 2015 року: Матеріали доповідей та виступів. – Житомир: Вид. Євенок О.О., 2015. – 240 с.. – С.212-216
8. Телешун С. О. Вплив фінансово-політичних груп на прийняття стратегічних рішень у сфері політики та економіки: українські реалії : монографія / С. О. Телешун, І. В. Рейтерович. – К.; Херсон, 2008. – 151 c.
9. Телешун С.О. Сучасний світовий порядок:виклики України / С.О. Телешун // Міжнародна науково-теоретична конференція «Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності», 1-2 жовтня 2015 року: Матеріали доповідей та виступів. – Житомир: Вид. Євенок О.О., 2015. – 240 с.. – С.242-244
