доцент кафедри політичної аналітики
і прогнозування НАДУ
при Президентові України
Події
минулого року, як багато про це вже говорилося, створили для України «вікно
можливостей» для якісно нового її розвитку. Зокрема, публічна політика може
стати новим форматом вироблення політики держави та здійснення управління.
Проте сьогодні немає впевненості у тому, що загрози демократичному розвитку нашого
суспільства подолано.
Нещодавно
організацією «Репортери без кордонів», яка висвітлює ситуацію з свободою преси
в 180 країнах світу, був оприлюднений індекс свободи преси-2015 (World Press
Freedom Index 2015, http://index.rsf.org/). На перший погляд, те, що Україна
опустилася ще на 2 позиції у порівняні з попереднім 2013 роком (з 127 на 129
місце), може видатися, як активізація та посилення «наступу» уряду на свободу
преси. Проте поданий розгорнутий аналіз ситуації в Україні (до речі найбільш
деталізований за весь період ведення індексу) показує, що причини, які зумовили
такий результат криються зовсім в іншому. Як відзначають «Репортери без
кордонів», масштабні конфлікти, які мали місце в 2014 році в світі, зокрема й в
Україні, відзначилися тим, що воюючі сторони без винятку, вели агресивні
інформаційні війни. Засоби масової інформації, використовувалися в
пропагандистських цілях, а управління та контроль новин стали потужною зброєю
війни. Контроль та маніпуляції, як невід’ємні інструменти ведення інформаційних
війн, безумовно розцінені громадською організацією як загроза для плюралізму
ЗМІ, так само, як і заборона в`їзду на територію України деяким представникам
російських ЗМІ. Але на зниження позиції рейтингу більше вплинуло насильство,
яке було застосоване до журналістів під час Майдану. Окрім цього, значний вплив
мало обмеження свободи зібрань та висвітлення у пресі акцій протесту на початку
2014 року, а також спроби тодішнього парламенту протистояти опозиційному рухові
з допомогою таких інструментів, як покарання за наклеп та блокування
інтернет-сайтів без рішення суду. Неможливість працювати журналістам та
висвітлювати ситуацію з самого початку заворушень у 2014 у Криму та на Сході, вбивство
журналістів під час війни – все це розцінено, як зниження свободи преси в
Україні. «Репортери без кордонів» також врахували і захоплення представниками
так званої ДНР регіональної телевізійної станції, взяття під контроль
ретрансляційних станцій телевізійного сигналу, відключення українських
телеканалів та заміна їх російськими. У звіті відзначається, що це сприяло
тому, що російська пропаганда допомогла отруїти конфлікт шляхом переконання
жителів Східної України у тому, що Київ є джерелом смертельної загрози.
Водночас відзначається, що відповідь, яка була дана Києвом, зокрема заборона
російських каналів, створення міністерства інформації для боротьби з російською
пропагандою є кроком назад у підтримці свободи преси.
Сьогодні
все частіше можна почути нарікання, що «система не змінилася». Нині наше
суспільство віддає надзвичайно високу плату за зміни, проте досягти їх так і не
вдається. І тут мають місце як об’єктивні, так і суб’єктивні фактори. Варто
нагадати, що системи володіють такими фундаментальними властивостями як:
стійкість, тобто здатність системи протистояти зовнішнім збуренням; надійність
– здатність зберігати структуру системи, незважаючи на загибель окремих її
елементів за допомогою їх заміни або дублювання; живучість – як активне
пригнічення шкідливих якостей; адаптивність – здатність змінювати поведінку або
структуру з метою збереження, поліпшення або придбання нових якостей в умовах
зміни зовнішнього середовища. Вказані якості вказують на те, що система, якщо
вона не зруйнована, буде чинити максимальний опір змінам. Досягти зміни системи
можна лише змінивши її внутрішнє інституційного середовища – сукупність «правил
гри», тобто правил, норм і санкцій, що утворюють політичні, соціальні та
юридичні рамки взаємодій між людьми. С.Патрушев відзначав, що «відсутність
інституційних змін означає, що ніхто з агентів не зацікавлений у зміні
існуючих" правил гри". У збереженні неефективних інститутів може бути
зацікавлена держава, якщо це сприяє максимізації різниці між доходами та
витратами казни; такі інститути можуть підтримуватися могутніми групами зі
спеціальними інтересами; а еволюція суспільства ... може потрапити в залежність
від одного разу обраної інституційної траєкторії». Нинішня система, яка
формувалася десятиліттями, вибудована на механізмі контракту, де свавілля
«могутніх груп» (наприклад, великого бізнесу, правоохоронної системи)
обмінюється на лояльність до державної влади. Таке інституційне середовище
змінити можна завдяки або ж політичній волі політичного лідера, або ж за умов,
коли ціна досягнення лояльності громадян, буде вищою для та більш значимою для влади,
аніж лояльність окремих груп. Дійсно не хотілося б потрапити у траєкторію
залежності, а це вимагає не просто змін, а змін інституціонального характеру.
Так, наприклад, сьогодні поза увагою залишаються інститути, які формують
систему соціального представництва, а саме вона є тим механізмом, через який
воля громадян переноситься до сфери прийняття політичних рішень. Система
соціального представництва є з’єднуючою ланкою між громадянами та органами
влади. Якщо брати до уваги пріоритетність дій, то, наприклад, процесом
прийняття Закону України «Про очищення влади», який викликав інтерес та активну
підтримку громадськості, просто «заговорили» зміну виборчої системи, яка є
каналом впливу громадян на процес формування влади та є основою для побудови
ефективної системи представництва. Створення легітимізованих каналів (тих, які
підтримуються унормованим правом) доступу до прийняття владно-політичних рішень,
як способу розв’язання проблем, є умовою забезпечення рівноправної конкуренції
різних груп інтересів у їх прагненні бути не лише суб’єктами політичного
процесу, а й безпосередньо акторами процесу прийняття рішень. Якщо держава не
буде ініціювати створення таких каналів, то найближчим часом матимемо поширення
різних форм неконвенціональної участі, що в умовах війни та зовнішньої агресії,
нестиме загрози існуванню держави.
Звичайно,
що найбільш вагомою подією 2014 року, стала для України зовнішня агресія з
елементами громадянської війни. Хотілося б акцентувати на тому, що, на наш
погляд, агресія Росії є базовою компонентою, а громадянська війна – її
супроводом. Саме це надає цій війні ознак неконвенціональності та
асиметричності. Загальновідомо, що війна – як радикальна форма конфлікту
виникає лише тоді, коли вичерпані інші механізми подолання протиріч між
конфліктуючими сторонами. Війна – це деструктивний конфлікт – предметом якого є
влада. Війна переслідує досягнення політичних цілей. Отже, політичні цілі та
влада – є відправними точками у визначені реальних позицій учасників конфлікту.
Розглядаючи
нинішню громадянську війну, важко назвати ті довготривалі та не розв’язувані
протиріччя, які зумовили переростання конфлікту у вкрай радикальну форму . На
наш погляд, існуюча ситуація потребує більш глибшого дослідження природи
існуючих процесів. Так, наприклад, взяти до уваги сепаратизм, який має місце в
Україні і який розглядається, як причина існуючого конфлікту. Політичний
сепаратизм тлумачиться як політичний рух, метою якого є відділення від держави
частини його території та створення на її основі власної незалежної держави
Проте науковці виокремлюють ще і таке явище, як іредентизм – рух за відділення
з метою наступного об’єднання території, що відділяється, з сусідньою державою.
Іредентизм , на відміну від політичного сепаратизму, не переслідує витворення
державності, його ціль – відокремлення іреденти з послідуючим приєднанням до
сусідньої держави. Політичний сепаратизм і іредентизм в своїй основі мають
різну ступінь превалювання ендогенних й екзогенних факторів та відповідно
зумовлюватимуть різні підходи до розв’язання конфлікту.
Процеси,
які мали місце у лютому-березні 2014 року в Кримській АР тяжіють більше до
прояві іредентизмі, аніж політичного сепаратизму, адже мова не може йти про
формування національної ідентичності, як основи створення держави, бо росіяни
пройшли етногенез і витворили власну державу. Апріорі реалізація права нації на
самовизначення, не може бути використане для виправдання проведених
референдумів. Більш того, всі великі етнічні групи, які умовно стали
«учасниками», проведених в Кримській АР та в Донецькій та Луганській областях
так званих «референдумів», за виключенням, кримських татар, пройшли всі етапи
націогенезу і витворили свої власні державності. Отже, маємо справу з
іредентизмом, бо ціллю «референдумів» було приєднання території до сусідньої
держави. Відповідно такі референдуми позбавлені будь-якої політичної, а не лише
формально-юридичної легітимності. Водночас анексія Криму – це порушення
міжнародних принципів непорушності державних кордонів та територіальної
цілісності держав – основи системи міжнародної безпеки. Це унеможливлює
пропозиції деяких російських опозиціонерів стосовно проведення повторного,
організованого за демократичними правилами референдуму з питання реалізації
права нації на самовизначення, як механізму вирішення спору між Україною та
Росією стосовно Криму. Сьогодні багато дискусій з приводу того, чи відбулася б
кримська іредента, якби Київ проводив іншу політику на кшталт узаконення
державної двомовності, наданні Кримській АР статусу політичної автономії.
Об’єктивними умовами виникнення політичного іредентизму є компактне проживання
на прикордонних територіях представників домінуючого етносу сусідньої держави
та наявність потужних екзогенних впливів на внутрішні процеси. Якщо розглянути
етнічний склад Кримської АР, то переважання в етнонаціональному складі росіян,
сприяло тому, що ідеї іредентизму, які набувають популярності в Росії з 2005
року, знайшли своє втілення на практиці. Можна прогнозувати, що за період
окупації, коли значна кількість етнічних українців та кримських татар змушена
буде залишити Крим, кількість етнічних росіян лише збільшиться (звісно за
умови, що дана територія буде залишатися комфортною для проживання).
По-великому рахунку, лише одна відмова Росії від націонал-шовіністичної
політики та її повернення у систему міжнародного права, а значить повернення
Україні її законної території, не вирішить проблему самої іреденти, якій важко
буде пояснити відновлення статусу-кво. На наш погляд, лише стимулювання
внутрішньої міграції в напрямі досягнення позитивного міграційного сальдо в
Кримській АР і, як наслідок, зміна етнонаціонального складу півострова зможе
подолати проблему іредентизму.
Дещо
інша ситуація на сході України, де у Донецькій та Луганській областях більше
половини населення складають етнічні українці. Етнічні росіяни складають
більшість лише у Станично-Луганському, Краснодонському районах та таких містах
обласного підпорядкування, як Краснодон, Свердловськ, Красний Луч, Стаханов. Варто
визнати, що в переважній більшості етнічні українці східного регіону
русифіковані, проте це не змінило їх етнонаціональної ідентифікації. Враховуючи
те, що середній вік населення Донецької області – 41,7 років, а Луганської –
41,6, то питома вага покоління, соціалізація якого відбувалася в УРСР і в якого
збереглася, в силу певних політичних обставин, ідентифікації з Радянським
Союзом – є достатньо високою. Використання Росією маніпулятивних технологій,
які вибудовують у свідомості громадян даного регіону, асоціативний ряд
ототожнення Росії з СРСР – це та основа, якою живиться донецько-луганська іредента.
Куди б вона не була приєднана, вона буде залишатися раковою пухлиною для
системи, якщо ця система не відтворює радянську. Між тим, відсутність чітко
означеної етнонаціональної ідентифікації, робить її більш слабкою і менш
стійкою за кримську іреденту.
Нинішню
ситуацію ми можемо розцінювати як ситуацію «поліконфліктності» - синтезу різних
конфліктів, де внутрішні політичні конфлікти переплітаються з зовнішніми, конфлікти
реальні з надуманими. Конфлікт в Україні вийшов за межі національної та правової
системи – все це зумовлює складнощі його розв’язання.
