.jpg)
слухач спеціальності "Публічна політика і управління"
Національної академії державного управління
при Президентові України
Сучасна Україна постала перед цілою низкою проблем в економічній, політичній та, найголовніше, соціальній сфері. Причиною конфлікту, що виник між громадянами та владою у 2013 році (й згодом переріс у кризові явища) є, безперечно, бажання жити в країні з рівним доступом до можливостей для усіх громадян. В розвинених країнах зі стабільною внутрішньою та зовнішньою ситуацією ставку в суспільстві роблять на молодь – своєрідний двигун прогресу та розвитку. На жаль, ні вчора, ні сьогодні в Україні не можна цілком покладатись на молодь, так як молоді люди зневірились у владі 2013 року, не вірять у своє майбутнє на території батьківщини, тому і вирують протестні настрої, тоді як влада не отримує надійної підтримки. Головна причина зазначених процесів полягає у тому, що сьогодні в країні не працює механізм вертикальної соціальної мобільності.
Чимало дослідників окреслювали сутність та значення цього явища, називаючи "соціальною мобільністю", "соціальним ліфтом", "соціальною драбиною", "соціальним гелікоптером" тощо.
Назв цьому явищу можна давати безліч, проте суть від цього не змінюється. Проаналізувавши досвід зарубіжних країн, спершу необхідно виокремити основні ознаки, характерні для даного соціального явища:
– сукупність постійно діючих механізмів. Періодичне оновлення кадрів не є соціальним ліфтом. Тобто, перманентний характер є обов’язковим;
– доступність для всіх, а не для окремих осіб;
– вертикальний рух з низу до гори завдяки самовдосконаленню, а не завдяки корупційним чинникам;
– дія принципів прозорості та справедливості;
– наявність міцного стрижня – середнього класу – основи громадянського суспільства, плацдарму для міцної конкурентоспроможної економіки;
– дія на довгострокову перспективу;
– дія у загальнодержавному масштабі.
Визначившись з основними ознаками, можна більш широко та точно сформувати визначення. Отже, соціальний ліфт – це система постійно діючих механізмів, що забезпечує громадянам просування вгору по вертикалі (переходом з одного соціального класу до наступного) на підставі самовдосконалення професійних навичок, яка заснована на принципах доступності, прозорості та справедливості для всіх та носить загальнодержавний характер.
В різних регіонах світу соціальний ліфт має свої особливості. Так, в розвинених європейських країнах чималу увагу приділяють дії механізму соціального ліфту. Наприклад, у Франції влада чітко розуміє, що необхідно забезпечити рівний доступ до безкоштовного отримання шкільної освіти. Відповідно проводиться активна політика підтримки та розвитку в освітній сфері, виділяються величезні кошти на утримання. Майже 80% шкіл є державними і абсолютно безкоштовними. Французька еліта розуміє, що рівень та якість освіти в подальшому надасть можливість громадянам отримати кваліфіковану роботу з подальшим просуванням по кар’єрній драбині, а в масштабах країни – загальнодержавний розвиток.
Дещо інший акцент в освітньому процесі для забезпечення соціальної мобільності у майбутньому робиться в Німеччині, Нідерландах та Бельгії. Влада в країнах переконана, що задля скорішого адаптування молоді у виробничій сфері необхідно дотримуватись дуальної системи освіти – одночасне вивчення теорії та виробничої практики.
Ще одним прикладом серед країн світу, в яких діє соціальний ліфт є, безперечно, Сполучені Штати Америки. Успіх функціонування цього явища полягає у наступному.
По-перше, в країні сформовано середній клас, який забезпечує наявність мислячої еліти. Саме цей прошарок відіграє вирішальну роль у залученні та просуванні молодих спеціалістів вгору по кар’єрній драбині.
Перший аспект пояснюється тим, що представники середнього класу зацікавлені в отриманні максимально можливих прибутків і саме тому сприяють розвитку своїх працівників. Ця особливість частково притаманна й для України. Причиною є майже відсутність середнього класу (деякі дослідники називають невтішну статистику у 8-12% від усього населення). Тому механізм соціального ліфту може функціонувати лише на великих приватних підприємствах, що належать українським олігархам, які мають доступ до ресурсів. А отже, про масовість мова йти не може. В країні відбувається соціальний перекіс на користь найбагатших, що окреслюється у принцип "все або нічого", середини не існує.
По-друге, доступ до соціального ліфту мають ті, хто працює над вдосконаленням особистих рис, підвищення професіоналізму, а не ті, хто мають доступ до влади, фінансових потоків, розподілу ресурсів. Таким чином, має працювати принцип справедливості.
На жаль, в Україні, в більшості випадків, якщо людина починає кар’єру з нижчих щаблів, то професійне зростання, яким би високим воно не було, дасть можливість обійняти лише посаду менеджера (головного, провідного спеціаліста тощо), а посади топ-менеджерів займають «наближені» до власників компанії.
Саме тому молодь в Україні знаючи, що в майбутньому її можливості будуть обмежені, або виїжджає закордон, або намагається заснувати власну справу. При чому, в останньому випадку, людина використовує лише здобуті власні знання. З боку держави є перешкоди, що стають на заваді реалізації особи, зокрема – низька кредитна спроможність банків і, як наслідок, високі кредитні ставки. Малий та середній бізнес, в такому випадку, позбавлений можливості брати кредити з вигодою для себе. Так, наприклад, в Україні за соціологічними опитуваннями підприємницькою діяльністю зайняті близько 7%, мають намір відкрити власну справу 6%, проте як не збираються і впевнені, що ніколи цим не займатимуться майже 61%. Наживаються на пересічних громадянах лише банки, що знову таки провокує соціальний перекіс. Іншими негативними факторами впливу на економіку країни є непрозорість законодавства (особливо в податковій сфері), складність та часозатратність процедури заснування бізнесу, розповсюдженість корупційних схем (хоча іноді вони мають позитивний ефект – сприяють спрощенню процедур та збереження часу).
Перераховані фактори реально гальмують становлення середнього класу та налагодження функціонування механізмів соціальної мобільності.
Виходячи з цього, необхідно забезпечити потрапляння до еліти найефективніших кадрів. Держава має сприяти заохоченню молоді до розвитку, навчання. Законодавчо мають бути закріплені норми, що гарантуватимуть підвищення заробітної плати працівникам, наприклад, за результатами щорічного тестування та підбиття підсумків у роботі. Кожен має розуміти і бути впевненим у тому, що його рівень і якість освіти в майбутньому буде конвертований у прибуток, гідний рівень життя, можливості отримати бажане. Саме за таких обставин, можна прогнозувати зростання свідомості громадян, рівня освіти та кваліфікаційних навичок, зацікавленості в отриманні якісних послуг у сфері освіти.
Також, в університетах має бути запроваджений відбір студентів до компаній за напрямом навчання: коли з ІІІ курсу компанії будуть запрошувати студентів на проходження практики поза учбовим процесом. Для студентів це буде шанс здобути необхідний досвід роботи і після закінчення навчання вийти спеціалістом, готовим приступити до виконання роботи. В той час, як в сучасних умовах фірми хочуть мати спеціалістів з досвідом роботи не менше 5 років, віком до 25 років. Натомість, не пропонують механізмів досягнення поставлених критеріїв, а студенти після закінчення ВНЗ потрапляють у глухий кут.
Наступною проблемою, що стоїть на заваді функціонування соціального ліфту є відсутність пропорційності між державним замовленням та здобутими в дійсності професіями. Державне замовлення існує лише на папері. За соціологічними опитуваннями, молодь вважає, що найвищий рівень оплати притаманний спеціальностям економічного та юридичного спрямування – понад 50% респондентів такої думки. Тому, є велика перенасиченість цих професій на ринку праці. Як наслідок, люди працюють не за фахом, не підвищують професійні здібності та марно витрачають час в вищих учбових закладах. Замість цього, держава мала б забезпечити гідні умови праці у сферах виробничого характеру, де зараз є гостра необхідність у кваліфікованих робітниках виробничих та промислових професій. Щоб досягти балансу попиту і пропозиції на ринку праці, треба звернути увагу на становище промисловості. В 1990 році Україна отримала у спадок прогресивні на той час заводи та фабрики. Виробництво могло повністю забезпечувати державні потреби. Сьогодні стан виробництва носить депресивний характер. Все обладнання та технології виробництва застарілі, собівартість продукції є вищою за собівартість в конкуруючих країнах тощо. Саме тому, в першу чергу необхідно відновити промислові галузі виробництва, шляхом залучення українських олігархів. Необхідно створити сприятливі умови з боку держави – режим сприяння – наприклад, перші три роки звільнити від сплати податків тощо. В результаті, будуть створені нові робочі місця, буде забезпечена гідна заробітна плата, покращиться рівень життя робітничого класу.
В свою чергу, це призведе до більш глобальних зрушень у соціальній сфері. Робітничі професії набудуть престижності, молодь буде зацікавлена в освоєнні таких професій, розвиток промисловості призведе до економічного зростання, що покращить соціальні настрої населення. Зрештою, Україна стане реальним гравцем на міжнародній арені, незалежною від зовнішньоекономічних та політичних факторів. Відсутність негативних зовнішніх втручань у державні справи дасть можливість навести лад всередині країни. Тоді буде можливим налагодження дії механізму соціального ліфту.
