слухач спеціальності «Публічна політика та управління»
Національної академії державного управління
при Президентові України
Сьогодні економіка ФРН знаходиться на передових
позиціях серед розвинутих економік світу та є беззаперечним лідером
Європейського Союзу. Основи цього лідерства були закладені ще в 50-х роках ХХ
століття, коли зруйнована та переможена країна здійснила кардинальні реформи в
економіці, що призвели до швидкого зростання виробництва та рівня життя
населення. Це явище отримало назву «німецьке економічне диво». Показово, що економіка
Німеччини 1950-х років та України на початку 1990-х років віддалено нагадували
одна одну:
1. У Німеччині в 1948 році та в Україні на
початку 1990-х років полиці магазинів були порожніми, дефіцитні товари
видавались по картках (купонах), а на руках у населення і в ощадкасах
знаходилась маса знецінених грошей.
2. Економіка Третього Рейху була повністю
націлена на виробництво зброї та задоволення воєнних потреб. Україна отримала в
спадок від Радянського Союзу економіку з величезною долею ВПК.
3. Німецька економіка мала значні виробничі
потужності та джерела дешевої сировини на захоплених територіях
(Чехословаччина, Польща, Норвегія, Франція та ін.), які були втрачені із
визволенням цих територій. Згодом була втрачена промисловість вже німецьких
земель: Сілезії, Померанії та Східної Прусії, які відійшли до Польщі та СРСР, а
сама Німеччина була розділена на окупаційні зони, на основі яких постали дві
окремі держави. Підприємства радянської зони окупації, де переважало
електротехнічне машинобудування, оптичне та хімічне виробництва і поліграфія,
зі створенням НДР втратили будь-які економічні зв’язки зі своїми партнерами у
ФРН, а отже, було втрачено замкнутий
виробничий цикл в економіці обох країн [14]. У свою чергу розпад СРСР ускладнив
співробітництво між українськими виробниками та їх партнерами з інших
республік. Розрив економічних зв’язків між республіками призвів до втрати
замкнутого виробничого циклу в економіці України.
4. Значна частина німецьких підприємств була
демонтована та вивезена у вигляді воєнних трофеїв до країн-переможниць.
Особливого поширення ця практика набула в радянській зоні окупації.
Значну кількість українських підприємств у 1990-і
роки було закрито, їх обладнання було демонтоване та продане у вигляді
металолому.
Таким чином, обидві країни мали схожі стартові
умови, але виникає питання, чому в ФРН ситуація кардинально змінилась вже через
10 років, а в Україні ні?
Розглянемо основні фактори, які допомогли
Німеччині досягнути таких вражаючих результатів, та порівняємо їх зі станом
справ в Україні.
1. Наявність кваліфікованої дешевої робочої
сили – важливий фактор економічного розвитку, оскільки низькі зарплати, через зниження
собівартості, підвищують конкурентоспроможність продукції, стимулюючи тим самим
виробництво.
В перші післявоєнні роки в Німеччині
панувало масове безробіття, причиною якого були: ліквідація військового
виробництва, демобілізація колишніх військовослужбовців та масовий потік
біженців з Центральної та Східної Європи (10 млн. осіб). Зі зростанням
виробництва додаткова потреба в дешевій робочій силі задовольнялась залученням
робітників із Туреччини, Югославії, Італії та інших країн.
В Україні, незважаючи на значне зростання серед
молоді популярності на юридичні та економічні спеціальності, все ж присутній
значний потенціал спеціалістів з технічною освітою. Але без державної програми
розвитку виробництва, без сприятливого інвестиційного клімату, який би привабив
іноземного інвестора, українська промисловість не спроможна забезпечити їх
гідною роботою та оплатою. Тому українських спеціалісти змушені шукати щастя за
кордоном.
2. Розвинутий малий та середній бізнес є
надійним показником здоров’я економіки, без якого немає місця «економічному
диву». Сьогодні в Німеччині потужний малий бізнес є «візитною карткою» країни:
частка підприємств з числом працюючих менше 500 осіб тут складає 99%. На їх
долю припадає 70% робочих місць, 45% податків з обороту, 30% німецького
експорту та 57% ВВП [8]. Але основи для таких досягнень були закладені саме в
1950-х роках, коли були створені найсприятливіші умови для розвитку невеликих
підприємств.
В Україні сектор малого та середнього бізнесу
малорозвинутий та формує лише 12 – 14% ВВП [9]. Основними проблемами
на шляху його розвитку є: несприятлива податкова політика, відсутність
державної підтримки, непрогнозованість та корумпованість влади.
3. Складні часи для держави породжують видатних
людей. В Німеччині в найтяжчі часи з’явились дві видатні особистості: канцлер
ФРН Конрад Аденауер – батько-засновник нової Німеччини та міністр економіки, а
згодом федеральний канцлер Людвіґ Ергард – ідеолог «економічного дива».
Перший з них пройшов важкий шлях до свого
покликання, пережив арешти, гоніння та втрату близьких людей. Та труднощі
загартували його, навчили не боятись стрімкої течії та йти проти неї, приймаючи
виважені політичні рішення, навіть коли найближче оточення було налаштоване
проти. Яскравий тому приклад – рішення про виплату 1,5 мільярда американських
доларів відшкодувань за злочини Голокосту або рішення встановити дипломатичні
зв’язки з СРСР в обмін на звільнення військовополонених. Своїми діями Аденауер
досяг такого авторитету та політичного визнання, що ніхто не наважувався
суперечити його рішенням – ні у його власній партії, ні за її межами.
Вперше в історії Німеччини Аденауер зміг
об’єднати розколоте за релігійною ознакою суспільство, створивши політичну силу
– Християнський демократичний союз (ХДС/ХСС), до якого увійшли представники
двох головних конфесій – протестантів і католиків. Будучи далекоглядним
політиком, він зміг оцінити переваги об’єднання Європи і спільно з Шарлем де
Ґоллєм здійснив чи не найголовніший крок на шляху до створення Європейського
Союзу – припинив багатостолітню ворожнечу між народами Німеччини та Франції.
Особливістю Людвіґа Ергарда є те, що на
державній посаді опинився вчений-економіст, який зумів синтезувати найкращі
ідеї різних економічних вчень, створити з них модель соціальної ринкової економіки,
переконати населення у правильності своїх поглядів та вдало застосувати ці ідеї
на практиці.
В Україні, на нашу думку, ще не було при владі
особистості, подібної до Аденауера, яка би змогла об’єднати українське
суспільство, розколоте за мовною та ідеологічною ознаками та однаково позитивно
сприймалась як на сході, так і заході країни.
Не було при владі і вченого-економіста на кшталт Ергарда, незважаючи на
те, що вітчизняні державні діячі полюбляють, прийшовши до влади, отримувати
вчені звання.
4. Сьогодні без розвитку науки та
науково-технічного прогресу неможливо уявити жодного економічного розвитку. В
Німеччині швидко усвідомили це правило, тому тільки в 1950-х роках витрати на
науку та конструкторські розробки зросли в 5 разів. Для запобігання «відтоку
мізків» була піднята оплата праці вчених. Як наслідок, продуктивність праці
зросла на 60% та сприяла швидкому розвитку промислового виробництва, зокрема у
секторах автомобілебудування (в 4,6 рази) та виробництва побутової техніки (в 3
рази) [4].
Нові наукові винаходи сприяли створенню нових галузей: електроніки та
нафтохімії [2].
В Німеччині і сьогодні до науки особливе
ставлення, про що свідчать високі витрати на наукові дослідження та
дослідно-конструкторські розробки (НДДКР) – понад 2,6% від ВВП [10]. Число
вчених Німеччини, які отримали престижну Нобелівську премію, давно перейшло
позначку у 100 осіб та зростає з кожним роком; за цим показником Німеччина
займає третє місце у світі [11].
В Україні ставлення до науки прямо протилежне.
В 2013 році, замість обіцяної суми в 3,8 млрд. грн., уряд спромігся
виділити лише 2,57 млрд. грн. – суму, якої недостатньо навіть на
оплату праці науковців, не кажучи вже про витрати на наукові дослідження.
За роки незалежності видатки держави на НДДКР
зменшились у 8 разів та становлять незначні 0,3% від ВВП [12]. Саме тому багато вчених, не маючи змоги
реалізувати свій потенціал на батьківщині, виїжджають за кордон. Як наслідок,
за кількістю вчених на одну тисячу населення Україна опустилася до рівня
Молдови [13]. Україна дала світові 7 лауреатів
Нобелівської премії, але на момент її отримання жоден з них не проживав в
Україні та мав громадянство інших країн.
5. Низькі витрати на утримання армії є
сприятливим фактором для розвитку економіки. Німеччина до 1955 року не мала
власної армії та військових витрат, а заощаджені кошти інвестувались в розвиток
виробництва та інфраструктури. І сьогодні військові витрати Німеччини – 1,5%
від ВВП – нижчі за середньосвітовий рівень (2%). В Україні цей показник
становить 2,8%.
Німеччина з населенням вдвічі більшим ніж в
Україні, та з ВВП, що перевищує український показник у 11 разів, утримує таку ж
кількість військовослужбовців, що і Україна – приблизно 190 тисяч осіб.
Говорячи про доволі високі військові витрати
України, варто визнати, що наявна тенденція їх поступового зниження. Адже у
1990 році кількість військовослужбовців в Україні становила 780 тисяч [1].
6. Ефективність використання грошових ресурсів
однозначно свідчить про ефективність господарювання. Говорячи про інвестиції,
можна згадати економічний показник рентабельності інвестицій, який показує
віддачу від кожної одиниці інвестованих коштів.
В Німеччині рентабельність інвестицій,
отриманих для відновлення економіки за «Планом Маршалла» була на неймовірно
високому рівні. За оцінками спеціалістів, повна віддача від кожного вкладеного
в економіку країни долара у 50-ті роки складала майже 10 – 20 доларів або 1000
– 2000% [2].
В Україні показник отримання кредитів також
знаходиться на високому рівні, про що свідчать значні суми зовнішнього
державного та валового боргів – 37,87% та 74% ВВП відповідно [3], але ефективність використання цих коштів
надто низька. Непоодинокі випадки оплати кредитними коштами відсотків за
попередніми кредитами та «залатування» ними «бюджетних дір».
7. Грошова реформа 1948 року в Німеччині змогла
вирішити два найгостріших питання: повернути грошам давно втрачену цінність та
різко скоротити об’єм грошової маси. Коли грошова маса зменшилась, зникла
інфляція та «чорний ринок», було скасоване державне регулювання цін – це дало
поштовх для зростання виробництва. Найяскравіше ці події описали французькі
економісти Жак Рюеф та Андре П’єр: «Чорний ринок раптово зник. Вітрини
наповнились товарами... Скрізь мертва тиша руїн поступилась місцем шуму
будівельних майданчиків... Ще вчора німці тинялись по місту в пошуках їжі, а
вже через день виробляли цю їжу» [4].
Україна, на відміну від
Німеччини 1948 року, була менш підготовлена до грошової реформи 1996-го. Не
було достатньо розвинутої капіталістичної структури; інститути ринку –
банки, біржі, приватна власність на засоби виробництва та землю — перебували в
зародковому стані; населення не мало досвіду підприємництва. Українська грошова
реформа здійснювалась без супроводжувальної програми економічного розвитку,
виваженої податкової та інвестиційної державної політики, тому не могла мати
довготривалого позитивного ефекту та не стала «стартовим майданчиком» для «злету»
української економіки.
8. Великий розмах
будівництва в країні стимулюють швидкий розвиток не лише будівельної та
суміжних галузей, але й усієї економіки.
В 1950-х рр. в
Німеччині спостерігався бум у житлово-будівельній галузі. Зведення доступного
житла стало національним пріоритетом, особлива увага приділялась державою
будівництву житла для малозабезпечених. Оцінити масштаби будівництва допоможуть
наступні цифри: число зайнятих в будівельній галузі досягло 10% від загальної
кількості всіх працюючих; загальний обсяг зведеного житла склав 250 млн. кв. м
(5 млн. квартир); частка державних інвестицій складала 30 – 50%; за один тільки
1953 рік було зведено 25 млн. кв. м житла (500 тис. квартир). В 1963 році на
100 жителів ФРН припадало 30 квартир, або, іншими словами, кожна сім’я мала
окреме помешкання [5; 6].
В житловому будівництві України за період 2000
– 2008 років також спостерігався певний розвиток. Хоча загальний обсяг
зведеного житла за вказаний період значно поступався німецьким показникам та
складав лише 93 млн. кв. м (1,8 млн. квартир). Найкращим для України
був 2008 рік, коли було здано 10,5 млн. кв. м житла (210 тис. квартир) [7]. Та
придбати це житло значна частина українських сімей не могла.
Основними причинами, що завадили будівельній
галузі стати локомотивом піднесення економіки України, були:
– низькі державні інвестиції та відсутність
належного державного регулювання;
– незацікавленість будівельних компаній, які
перебувають у приватній власності, у зведенні соціального житла та зниженні цін
на житлову площу (показники рентабельності будівництва зазвичай перевищували
100%);
– спекуляції та махінації на житловому ринку,
які призводили до значної переоцінки вартості житла;
– економічна криза 2008 – 2009 років.
9. Наприкінці 1940-х та на початку 1950-х років
ФРН мала сприятливі геополітичні умови для розвитку своєї економіки. Політичні
діячі США, як країни, що була одним із основних ідеологів «холодної війни»,
були дуже зацікавлені у швидкому піднесенні промисловості та добробуту громадян
ФРН, з метою припинити поширення комунізму та впливу СРСР на країни Західної
Європи. Сьогодні Україна не має такої сприятливої геополітичної обстановки,
оскільки не існує ані Радянського Союзу, ані «холодної війни», тому жодна
країна не має особливого зацікавлення у швидкому зростанні промисловості та
добробуту українських громадян.
Отже, з усіх вищенаведених факторів в
українській економіці присутня лише дешева робоча сила.
За іншими з розглянутих критеріїв, в Україні
відсутні достатні передумови для швидкого економічного розвитку:
· будівельна галузь потребує значних державних
інвестицій та програми розвитку;
· через низьку рентабельність використання
кредитів, запозичення, замість стимулювання економічного розвитку, лише
стримують його;
· малий та середній бізнес, придушений
податками, перебуває в аморфному стані;
· наука фінансується за залишковим принципом,
тому українські вчені, замість займатись науковими дослідженнями, змушені
вирішувати соціальні та побутові проблеми своїх сімей;
· рівень військових витрат ще надто високий.
Розглянуті вище фактори змальовують достатньо песимістичну
картину щодо перспектив швидкого економічного піднесення, проте, незважаючи на
це, Україна має достатній потенціал для економічного піднесення, враховуючи
сучасну геоекономічну та геополітичну ситуацію.
Список використаної літератури
1.
Рада скоротила
чисельність армії на 7,9 тис. oсіб. // ВКурсе; Новини; Події. –
http://vkurse.ua/ua/events/na-7-9-tys-chelovek.html. – 13.05.2011.
2.
Тимошина Т.М. Экономическая история зарубежных
стран. – М.: Юстицинформ, 2003. – С. 312 – 332.
3. Державний борг
України становить понад $60 млрд // iPress.ua = Бізнес & Фінанси; Новини. – http://ipress.ua/news/derzhavnyy_borg_ukrainy_
stanovyt_ponad_60_mlrd_ 4831.html. – 19.07.2012.
4.
Эрхард Людвиг.
Благосостояние для всех. – М.: Начала-Пресс,
1991. – 336 с.
5.
Страгис Ю.П. История
экономики. – М.: ТК Велби; Проспект, 2007. – С. 416 – 452.
6.
Как они обустроили
Германию / С.Сумленный // Эксперт. – 2007. – №4. – С. 32 – 37.
7.
Державна житлова
політика України: Проблема соціально-економічної ефективності / Національний
ін-т стратегічних досліджень; Відділ соц. політики // Круглий стіл. – 2012. – 16 жовтня.
8.
Система поддержки
предприятий малого и среднего бизнеса в Германии / Клаус Брюммер // Проблемы теории и практики управления. – 2002. – №2.
9.
Малий і середній бізнес втішили законом // Про
гроші = finance.ua. – 2012. – 23 бер. – 09:20. – http://news.finance.ua/ua/~/1/0/all/2012/03/23/273716.
10.
Рогов С.М. Россия должна стать научной
сверхдержавой. Невостребованность науки как угроза национальной безопасности:
Докл. / Засед. Презид. РАН 16 мар. 2010. – Табл. 5.
Общие внутренние расходы на НИОКР.
11.
Нобелевские лауреаты // Новости США. – http://www.iloveusa.ru/
baner/names/nobel/
12.
Прокуратура фінансується на 20% краще, ніж наука / І.Лавриненко //
Ракурс; Суспільство; Людина.— http://racurs.ua/print/87.
– 06.12.2012. – 10:01.
13.
Майже в три рази
зменшилася кількість науковців в Україні з 1991 р. // Ракурс; Суспільство; Людина. – http://racurs.ua/news/3520. – 05.12.2012.
14.
Газін В.П., Копилов
С.А. Новітня історія країн Європи та Америки. 1945 – 2002 роки. – К.: Либідь,
2004. – С. 210.
