к. філос. н. Гаврілова Н. С.
Дилема, перед якою опинилися представники Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій – йти на екстрену зустріч до Президента України В.Януковича, чи їхати до Брюсселя на заплановану зустріч з найвищим керівництвом Євросоюзу* актуалізує наявні проблеми в сфері державно-конфесійних відносин України, а також розуміння й використання потенціалу релігійних організацій в суспільно-політичному житті сучасної України.
Сучасні українські реалії засвідчують співіснування двох різновекторних тенденцій в сфері взаємодії релігії та політики. З однієї сторони, спостерігається прагнення владних структур залучитися підтримкою релігійних організацій для проведення соціальних, економічних і політичних реформ в країні, а з іншого боку, прагнення окремих релігійних організацій до більш активної участі в суспільно-політичному житті. В зв’язку з означеним актуалізуємо ті ризики, що можуть очікувати український соціум в разі подальшого активного розігрування і використання релігійної карти в політиці нашої держави.
Особливість та відмінність України як посттоталітарної країни від західних держав виявляється в тому, що вони вже випробували надмірну секуляризацію в роки панування державного атеїзму. На противагу західним суспільствам – українське втратило свою радянську атеїстичність, але не перетворилося на однозначно релігійне, а тим більше не стало й секулярним. Україна на сьогодні ще не виробила чіткого уявлення про те, якою повинна бути секулярна держава в справжньому сенсі цього слова. Безвірною? Антирелігійною? Ліберальнорелігійною? Як в секулярному суспільстві повинні співіснувати релігія й церква? Чи повинен політичний лідер держави бути віруючою людиною? Чи повинен він відкрито демонструвати свої релігійні погляди та переконання? Чи подібна демонстрація своїх релігійних преференцій можлива при виконанні політичною елітою своїх службових повноважень чи виключно в приватному житті? Де проходить межа між службовим та приватним життям?
Поза сумнівом, процеси використання релігії в сучасній політичному житті амбівалентні за своєю сутністю, оскільки виконують як конструктивні так і деструктивні функції одночасно. До позитивних належить консолідація нації та суспільства в єдине ціле; формування позитивного іміджу політичного лідера в очах громадськості; виступ під релігійними лозунгами демократичних рухів, що ставлять за мету досягнення певних соціально-політичних завдань. До деструктивних функцій та небезпек віднесемо то факт, що подібні прояви виражають слабкість демократії; ностальгію за тоталітарним минулим, за єдиним керівником-диктатором. Фаворитизація, підтримка однієї релігії (конфесій) в порівнянні з іншими збільшує ймовірність міжконфесійних і державно-конфесійних конфліктів. В цьому зв’язку з’являється вимога посилення ролі Церкви в політичному та духовному житті суспільства, зокрема обов’язкового релігійного виховання дітей, введення викладання релігійноорієнтованих в школах та теології в державних навчальних закладах тощо. При цьому спостерігається нав’язування усьому суспільству церковної (релігійної) точки зору як єдиноправильної, відбувається повна чи часткова узурпація окремих регіонів домунінуючими конфесіями. Безсумнівно дуже важко провести демаркаційну лінію між ситуацією, у якій релігія зміцнює стабільний соціальний порядок, і коли, релігія використовується політичними лідерами у власних інтересах, з порушеннями норм суспільного порядку.
На нашу думку тісний реальний зв’язок держави і Церкви, що спостерігається в сучасній Україні є наслідком постатеїстичного минулого. І з часом і перед державою і Церквою гостро постане питання віднайдення власних сфер компетенції, в силу чого Церква повинна віднайти себе в зоні суспільства і вийти із зони влади, держави.
