Експерт з питань соціальної політики,
аспірант кафедри політичної аналітики і прогнозування
Національної академії державного управління
при Президентові України
Пінчук В.В.
Однією з провідних тенденцій розвитку світової економіки на початку ХХІ століття є перегляд основних принципів ведення бізнесу, зміна його головних орієнтирів, цінностей та пріоритетів. Світова фінансово-економічна криза суттєво пришвидшила формування нового типу підприємництва, орієнтованого на тісну взаємодію з суспільством, його потребами та інтересами – соціально відповідального бізнесу. Примара нової Великої депресії змусила транснаціональні корпорації, фінансово-промислові групи, малий та середній бізнес суттєво трансформувати підприємницькі цінності, зосередивши головну увагу не на безконтрольному отриманні прибутків (особливо у випадку ТНК та ФПГ), а на підтримці різноманітних соціальних проектів.
Сьогодні соціальна відповідальність бізнесу – це його постійна прихильність принципам ведення справ на основі етики та готовність робити свій внесок в економічний розвиток, паралельно покращуючи рівень життя своїх робітників і суспільства в цілому. В загальному розумінні – це своєрідний суспільний договір між бізнесом, владою та суспільством, головна мета якого полягає у сприянні благу всього суспільства.
При цьому навряд чи може викликати заперечення той факт, що сприяння розвитку та популяризації фізичної культури та масового спорту – один з основних напрямків реалізації соціальних ініціатив бізнесу, оскільки саме в спорті поєднуються економічні, соціальні, культурні та інші компоненти. Інтерес держави та, по суті, громадян в ефективному розвитку спортивної сфери полягає у формуванні позитивного іміджу країни, підвищенні загального рівня здоров’я населення, покращенні його психоемоційного стану, що в результаті позитивно позначається на економічній ситуації. У свою чергу бізнес розглядає сучасний спорт як повноцінну бізнес-індустрію, яка активно використовує маркетингові та рекламні можливості.
Ефективна взаємодія бізнесу та держави в контексті популяризації фізичної культури та масового спорту вигідна всім. Держава перекладає частину своїх обов’язків на приватні структури, залишаючи за собою роль головного координатора та регулятора. Бізнес отримує значні соціальні дивіденди з мінімальними витратами, оскільки, з одного боку, розвиток фізичної культури та масового спорту не потребує великих капіталовкладень (на відміну, наприклад, від професійного спорту – зокрема, футболу), з іншого – має мультиплікативний ефект, охоплюючи крім суто спортивної сфери інформаційно-пропагандистську, сферу соціального планування та проектування тощо.
Основними напрямами діяльності соціально відповідального бізнесу в спортивній сфері є наступні:
– будівництво дитячих ігрових та спортивних майданчиків;
– облаштування літніх спортивних таборів для дітей з неповних сімей;
– фінансування дитячих команд різних видів спорту;
– фінансування діяльності дитячих та юнацьких спортивних шкіл;
– фінансування освітніх спортивних програм для школярів та різноманітних студентських спортивних ініціатив.
Крім того, значна увага приділяється розвитку фізичної культури та спорту безпосередньо на самих підприємствах, які реалізують соціальні проекти у спортивній сфері, оскільки основа соціально відповідального бізнесу – це перш за все покращення рівня життя своїх робітників.
В Україні на сьогоднішній день ідеї соціально відповідального бізнесу в контексті розвитку спортивної сфери поступово знаходять своїх прихильників в бізнес-середовищі. Разом з тим, доводиться констатувати, що основна увага передусім приділяється професійному спорту (футболу, баскетболу, боксу, тенісу), у той час як увага до масового напряму є спорадичною і переважно актуалізується напередодні та під час виборчих кампаній або в контексті проведення запланованих акцій підприємств щодо формування позитивного іміджу. Тобто, цілеспрямована робота фактично відсутня. Це пов’язано з кількома факторами.
По-перше, мова йде про відсутність податкових та інших пільг для соціально відповідальних бізнесменів (існування яких, у свою чергу, є загальноприйнятою нормою в країнах ЄС). Показово, що даний фактор, виходячи з результатів соціологічних опитувань, не є визначальним для бізнесменів. Переважна більшість представників бізнес-кіл не ставлять собі за мету отримати у випадку участі в соціальних спортивних проектах безпосередню фінансово-економічну вигоду. Це пов’язано з тим, що опосередковані «бонуси» є набагато вигіднішими, оскільки мова йде про загальне послаблення контролю з боку державних органів, зростання вартості компанії за рахунок підвищення оцінки її репутації, збільшення продуктивності праці працівників тощо. Таким чином, репутаційні дивіденди суттєво переважають дивіденди фінансові, що, до речі, є вкрай актуальним для вітчизняних компаній, які відносно нещодавно вийшли на світові ринки та відчувають брак «корпоративних традицій» та «позитивної кредитної історії», які надзвичайно цінуються в ЄС та США.
По-друге, однією з основних проблем вітчизняних компаній є значна нестача кваліфікованих кадрів з управління соціальними програмами компаній у сфері спорту. У даному контексті передусім мова йде про відсутність зворотної комунікації між державою та бізнес-середовищем, оскільки саме держава повинна визначати основні напрями підготовки спеціалістів у тих чи інших сферах. У свою чергу, бізнес повинен чітко артикулювати свої запити – у тому числі щодо формування профілів професійних компетенцій.
По-третє, підприємці та компанії не впевнені у тому, що кошти, які вони передадуть на різноманітні соціально-спортивні програми, будуть використані раціонально та, що найголовніше, за призначенням.
Разом з тим, на нашу думку, вищезазначені проблеми можна й треба вирішувати, проте це потребує тристоронньої взаємодії – між державою, бізнесом та інститутами громадянського суспільства. Останні повинні репрезентувати інтереси громадян та акцентувати увагу бізнесу та влади на проблемах в сфері фізичної культури та масового спорту, що потребують першочергового вирішення.
