кандидат філософських наук,
доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування
Національної академії державного управління
при Президентові України
“Ми жили у часи великих потрясінь і перебудов”… Схожими словами починається більшість межево-граничних епосів мислителів різних часів, що були фіксаторами так званих ”коперніканських переворотів” у житті людства. І як завжди, ми стали жертвами подібного коловороту міркувань.
Так само і останнє десятиліття XXI сторіччя насичене великою кількістю парадоксальних, надзвичайно суперечливих процесів соціокультурного буття людства. Локальні військові конфлікти, повсякчасні кризи гуманітарного, суспільно-політичного, культурного, релігійного порядку, нестача продуктів продовольства та питної води у так званих “ країнах третього світу ” і не тільки, поряд з цим проблема перевиробництва товарів споживання, проблема надспоживання у країнах так званого “золотого мільярда”; торжество демократії, главенство закону, гуманістичні цінності, гарантії прав і свобод людини, рівність і справедливість, а поряд з цим система подвійних стандартів по відношенню до інакомислячих режимів і народів, що їх підтримують. Ми відмічаємо можливість виправлення невідповідності стандартам носіїв західної істини лише шляхом нав’язування демократії силовими методами; впевненість світових політичних еліт у безхмарному майбутньому, і поряд з цим системну кризу управління та кризу феномену політичного; боротьбу за вуглеводневі ресурсні бази під прикриттям допомоги поневоленим народам у боротьбі із узурпаторами влади; успіхи науковців у сфері нанотехнологій, біоінжинерії, IT-технології, генетиці, молекулярній біології, ядерній фізиці, кібернетиці тощо, і поряд з цим перебування понад 5 мільярдів людей у поясі науково-технологічного стримування та інформаційного гетто; критичну концентрацію фінансово-промислових потужностей у руках транснаціональних угруповань та розповсюдження ілюзії глобального благоденства; утвердження ідей релігійної віротерпимості, свободи вибору та волі, розмежування світської і церковної влади, а поряд з цим невідповідний до офіційних декларацій процес конвергенції держави та церкви, протиборство між різними релігійними утвореннями та конфесіями. Усім площинам цивілізації характерний перманентний стан нестабільності, крихкості та неоднозначності. Похапцем включаючись у реалії щойно змодельованої дійсності, любителі модних соціальних, культурних та політичних проектів стають жертвами Гобсівського Левіафана. Це по суті і дає можливість гойдати на хвилях історії “човна панамериканізму” до подальших обріїв панування Універсумом.
Сьогодні ми звикли з холодними серцями вдивлятись в телеекрани, у сюжети, наповненні десятками тисяч загиблих, просякнутих людським горем та аномаліями людяності та квазігуманності, природними лихами та економічними катастрофами, масштабним голодом та розкладом традиційної моралі. Можливо, це і є той розрекламований міф про новий етап розвитку майбутнього цивілізації, оспіваний західними мислителями ”рятувальний постмодерн”.
Чим є сучасний світ? Вдалою гармонізацією співіснування різнорідних поліідентичностей чи реалізацією концепту ”єдиного плавильного котла”, де усе з усім змішується у хаотичному поєднанні, формуючи основи якісно нової дійсності?
Тут, вочевидь, важко дати однозначну відповідь, яка з варіацій розвитку цивілізації є остаточною. Єдине, що можна констатувати, це те, що в межах глобалізації, всупереч самій природі глобального, можуть реалізовуватись кілька можливих сценаріїв розвитку.
Свідома історія людства дає нам приклади з минулого, щодо того, яким чином можлива універсалізація багатоманітностей. Символізм Біблейської історії про Вавилонську вежу, яка стала апогеєм консолідації потуг людини задля досягнення “найвищих сфер небесного”, проілюстрував, хоча і образно, спроби людства у єдиному пориві узагальнити усе та досягти єдиного. Наслідки цього усім відомі.
Антична елінізація та римська ідея Pax Imperia також мали неоднозначні наслідки в контексті реалізації моделі гомогенного світу. Середньовічна християнізація, і не тільки її релігійний підтекст, а саме розповсюдження універсального комплексу ідеолегем у вигляді віровчення серед різнорідних етно-соціальних груп людей, науково-технічний розвиток, концепція лінійної прогресії та еволюціонізму в епоху Нового Часу, як доктринальні постулати уніфікації сфер людського буття, призвели до нового витку загроз.
XXI століття стало у просторовому і часовому розумінні ще одним, наступним майданчиком випробувань у площині універсалізації та уніфікації усього існуючого. Природнім постає питання, щодо того, чим завершиться черговий виток глобального? Актуалізацією феномену національного, регіоналізацією, локалізацією чи гомогенним типом культури? У якому світі опиниться людина, і людство загалом завтра?
Поряд з цим не до кінця наведеним переліком суперечливих явищ, відбувається значуща за своєю епохальністю трансформація стратегем управління суспільством. Кардинальних змін зазнають класичні концепції аналізу політики, теоретичні та методологічні підходи та й піддається сумніву дієвість феномену політичного, який ще вчора здавався єдино можливим та унікальним способом самоорганізації та саморегуляції людської спільноти. На даний час ми є свідками інстутиційного атрофування і виродження державного організму, втрати діалектичного змісту останнього, нездатності цього класичного конструкту виконувати цільові завдання та реалізовувати дефініційне, функціональне навантаження. Держава перетворюється на своєрідний формалізований симулякр, набір атрибутивних ознак якого носить суто декларативний характер. Відверто виражені симуляції штучно та цілеспрямовано намагаються пригальмувати агонію згасання загальноприйнятих способів управління та організації суспільства. В умовах інтенсивної перебудови онтологічних основ буття людини, зміни координатної системи розташування людини у світі, зміщуються вектори соціального цілепокладання і зазнають відповідних трансформацій системоутворюючі механізми соціального та політичного.
Не випадково мислителі сучасності, такі як Жак Делез та Мішель Фуко, піднімають питання про інфраструктуру нового типу владних відносин, про зміну суб’єктів, об’єктів та сценаріїв організації соціального.
Постмодерн пропонує нам свій проект соціального гуртожитку у дусі позаідентифікаційних критеріїв групування, де будь-які демаркаційні, статеві, расові, національні, етнічні, класові, соціальні та політичні грані, а також межі предметно-чуттєвої та віртуальної реальності зникають. Однак при цьому мимохідь задаєшся питанням, чи не очікує у такому випадку глобальний світ доля Вавилонської вежі?
