ВИБОРЧА СИСТЕМА ЄДИНОГО ГОЛОСУ, ЩО ПЕРЕДАЄТЬСЯ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Решмеділова О.М., кандидат філософських наук
Досвід використання різних типів виборчих систем свідчить, що результати виборів залежать не лише від народного волевиявлення, але й від правил, за якими вони відбуваються. Сучасні демократії застосовують широку палітру різноманітних виборчих систем (їх близько 350), кожна з яких має свої переваги та недоліки. До числа найбільш цікавих виборчих систем, які використовуються у світі, відноситься система єдиного голосу, що передається (the Single Transferable Vote, SVT). Позиції дослідників щодо цієї системи неоднозначні, деякі вважають її різновидом пропорційної виборчої системи , деякі – різновидом поліномінальних мажоритарних систем, а деякі відносять до змішаних виборчих систем, які поєднують в собі риси як мажоритарних, так і пропорційних виборчих систем . Система єдиного голосу, що передається застосовується тільки в багатомандатних виборчих округах. Виборець, маючи один голос і голосуючи за одного з декількох кандидатів, може разом з тим проставити в бюлетені свої преференції. Проти прізвища того кандидата, обрання якого для виборця є найбільш бажаним, він ставить цифру 1, без якої бюлетень буде недійсний. Проти прізвищ інших бажаних кандидатів він може поставити цифри 2, 3, 4 тощо, вказуючи тим самим послідовність, у якій він хотів би бачити їх обраними. При підрахунку голосів, після виключення недійсних бюлетенів, дійсні бюлетені розкладаються за прізвищами кандидатів відповідно до зазначених на бюлетенях перших преференціях. Потім визначається виборча квота. Кандидати, у яких число перших преференцій склало чи перевищило квоту, вважаються обраними.

При визначенні підсумків виборів відбувається подвійна переадресація голосів: 1) Надлишкові голоси (понад квотою), отримані кандидатами, які перемогли, переводяться кандидатам, яким ті ж виборці віддали свої другі преференції (переваги). Голоси передаються “згори вниз”.
2) Голоси, віддані за кандидата, що набрав найменше число голосів і вибув з перерозподілу, передаються іншим кандидатам, яким дані виборці віддали свої другі преференції. За рахунок цього частина кандидатів зможе досягти квоти. Голоси передаються “знизу нагору”. Переадресування голосів за цією схемою продовжуються доти, поки всі мандати в окрузі не будуть розподілені. Голос виборця передається тільки тим кандидатам, яких вибрав сам виборець у порядку переваг.
Багато політологів та спеціалістів з виборчих систем вважають систему єдиного голосу, що передається, “найкращою” виборчою системою, бо вона дозволяє виборцям проголосувати за будь-який набір кандидатів незалежно від причин, за яких перевага надається саме ним. Цю систему вважають однією з найдемократичніших, бо при її застосуванні виборець отримує максимальну свободу волевиявлення, стосовно наявного набору кандидатів. Виборець може спокійно голосувати за найкращого на його думку з кандидатів, навіть якщо перемога цього кандидата є малоймовірною. Немає також підстав хвилюватися, що тим самим він сприяє успіху найгіршого з претендентів, бо виборець сам визначає, до кого перейде його голос у випадку поразки найкращого для нього кандидата. Переваги системи єдиного голосу, що передається, доводяться виборчою практикою західних країн. Зокрема, слід відзначити її наступні переваги:
1) представницький орган відображає, з відхиленням у кілька відсотків, ступінь впливу політичних партій чи інших суспільних угруповань серед виборців;
2) будь-яка партія чи інша група, зібравши більшість голосів, одержить більшість місць;
3) виборцю надається можливість обирати кандидатів, керуючись як їх особистими якостями, так і партійною приналежністю ;
4) виникає конкуренція між кандидатами від однієї партії; звичайно вони дотримуються загальних ідеологічних поглядів і тому між ними відбувається суперництво в сфері місцевих інтересів ;
5) в умовах багатонаціональної держави система єдиного голосу, що передається, здатна також забезпечити у представницькому органі інтереси некомпактно проживаючих національних меншин (мажоритарна система за своєю суттю не пристосована забезпечити представництво цих меншин, а пропорційна система в чистому вигляді не є цілком адекватним засобом вирішення проблеми національного представництва, бо її застосування буде стимулювати утворення партій окремих національностей) ;
6) виборець має максимальну свободу вибору, а контроль партійного керівництва зводить до нуля. Звичайно, партії можуть давати своїм прихильника рекомендації стосовно найкращої для них розстановки преференцій, але цим і обмежується їхній вплив на результати виборів;
7) відбувається збільшення «чистоти» результатів виборів та зменшення викривлення волі виборців;
8) вибори проводяться з використанням не категоричного, а ординального бюлетеня (кожен виборець має можливість позначити цифрами на бюлетені найбільш прийнятних для нього кандидатів у порядку надання їм переваги, відповідно до того, кого з кандидатів він хотів би бачити у парламенті в першу чергу, другу, третю і так далі). На відміну від категоричного голосування за партійні списки, складені у центрі, які переважно охоплюють лише загальнонаціональних партійних лідерів, у системі єдиного голосу, що передається, голосування за конкретного партійного кандидата стимулює партійне керівництво широко залучати відомих у регіонах людей до власних партійних списків. Це дає змогу ефективно обмежити вплив партійних босів на формування списків кандидатів на парламентських виборах і посилити роль регіональних партійних організацій, стимулюючи партійних активістів не лише до роботи в партії, але також до роботи з громадськістю;
9) система дає змогу кожному виборцю краще дізнатися про кандидатів, тому що у виборчих округах за такою системою обирають від трьох до п'яти депутатів. Вона також вимагає від виборців постійно орієнтуватися у партійних програмах і партійній діяльності;
10) виборці фактично мають змогу контролювати процес використання поданих ними голосів. Кандидату не допоможе жоден голос, якщо він не є преференційним і не відданим власне за нього;
11) якщо політична партія має внутрішні фракції або групи, то виборці, надаючи преференції, можуть вплинути на внутрішню партійну дискусію та визначення партійного курсу;
12) ця система допомагає отримати найвищий рівень пропорційності, тобто відповідність частки одержаних на виборах голосів частці депутатських мандатів, які отримує політична партія вже у парламенті. Рівень пропорційності становить у цілому, для країн, які застосовують таку систему, від 95% до 100% .

Разом з тим, система єдиного голосу, що передається, має низку недоліків:
1) існує потенційна можливість негативно впливати на результати голосування, внутрішньопартійну єдність, відбувається послаблення ролі та значення центральних партійних органів на користь регіональних партійних структур. Як в цілому таке положення має як позитивний, так і негативний контекст ;
2) до інших застережень належить складність та незрозумілість системи для виборців, внаслідок чого вони можуть не завжди коректно сприймати правила її застосування;
3) система відрізняється технічною складністю методики підрахунку голосів і визначення результатів виборів;
4) система єдиного голосу, що передається не сприяє зміцненню партійної системи.

Зазначимо, що хоча зазначений тип виборчої системи практично невідомий в Україні, у той же час в багатьох країнах він широко та успішно використовується. Як правило, ця система використовується при виборах в багатомандатних округах, але якщо припустити, що ми маємо справу з одномандатним округом, то це дозволяє в один тур визначати переможця «природним шляхом», тобто переможцем стає той, хто отримав абсолютну більшість голосів. Це особливо важливо при виборах Президента, керівників місцевих органів влади. В усіх цих випадках вибори в один тур по звичайній системі небажані: можлива перемога кандидата, що не користується підтримкою більшості виборців. Крім того, проводити вибори в два тури – достатньо недешево.

А тепер припустимо, що вибори проводяться по системі єдиного голосу, що передається в одномандатному окрузі. Як у цьому випадку відбувається підрахунок голосів? Якщо жоден кандидат не одержав абсолютної більшості (50% + 1 голос), голоси того кандидата, що набрав найменше число голосів, “передаються” тим кандидатам, кого виборці відзначили наступною цифрою. Якщо і ця процедура не виявила переможця, так само віддаються голоси того, хто цього разу виявився останнім. Так повторюється доти, доки один з кандидатів не набере абсолютну більшість голосів.

Фактично в ході передачі голосів проводиться "другий тур", причому ця процедура базується на вказівках виборця, він може вказати всі свої можливі преференції. Заощаджуються значні засоби, кошти. Але справа не тільки в цьому. Результат виборів стає більш надійним, тобто менше піддається випадковим факторам.

По-перше, виборці можуть спокійно ставити першим того кандидата, якого вони в першу чергу хочуть бачити обраним, навіть якщо цей кандидат не занадто популярний, не побоюючись, що у випадку його поразки їх голоси “пропадуть" (але щоб голос в остаточному підсумку не пропав, потрібно обов'язково вказати нехай менш бажаного, але все-таки більш “прохідного” кандидата).

По-друге, кандидати з близькими платформами істотно менше заважають один одному. Цим система голосу, що передається також вигідно відрізняється від традиційної мажоритарної, де весь час присутні побоювання “розколу” голосів: два близьких кандидати можуть у сумі набрати більше третього, а порізно – менше, і в результаті вони залишаються за бортом.

Небезпека “розколу” голосів змушує кандидатів і партії йти на компроміси, об'єднуватись в коаліції, через що часто складається враження верхівкової змови, і це відштовхує виборців. При системі голосу, що передається партії, які утворять коаліцію, повинні в першу чергу переконати виборця, щоб він при голосуванні вказав передачу свого голосу за домовленістю, досягнутою на партійному рівні. Тобто, для партій зростає стимул працювати з виборцем, вести більш відкриту політику.

Перспективність застосування системи голосу, що передається не обмежується виборами до представницьких органів. Даний спосіб голосування дає істотні переваги в найрізноманітніших випадках: формування депутатських комісій, виборах керівних органів партій і громадських організацій, рад трудових колективів і т.п. Цей метод широко використовується у світі в різноманітних громадських організаціях: церковних, профспілкових, у “Міжнародній Амністії”. На державному рівні він застосовується в Ірландії, Австралії, Індії, на Мальті, у низці штатів Індії, на виборах у деякі американські муніципалітети, а також при формуванні комітетів і комісій у парламентах (у тому числі в конгресі США).

Чи можливо використання системи голосу, що передається, в Україні? На наш погляд, не тільки можливо, але й дуже бажано. Зрозуміло, ця система незвична, і для того, щоб вона одержала поширення, потрібна велика роз'яснювальна робота. Як і будь-яке нововведення, ця система має потребу в популяризації, чіткому, прозорому, загальнодоступному викладі методики розрахунку. Тільки після цього її можна запроваджувати.

Один з мінусів цієї системи – те, що вона вимагає централізації більшої частини підрахунків. Адже на кожному етапі потрібно передавати голос на підставі результатів підрахунку по всьому окрузі. Але і цей мінус можна перетворити в плюс, тому що контроль за підрахунком голосів також стає більш централізованим. При цьому очевидно, що спочатку доцільно випробувати нову систему в громадських організаціях, а також на виборах у місцеві органи влади.

НЕКОТОРЫЕ АСПЕКТЫ РАЗВИТИЯ ЛОГИСТИЧЕСКОГО РЫНКА ОВОЩЕЙ В УКРАИНЕ

Сатов О. Я.,
керівник групи компанії «Валькірія»,
аспірант кафедри політичної аналітики і прогнозування
Національної академії державного управління
при Президентові України.

В предыдущих статьях нами были рассмотрены особенности сохранения тепловой энергии и денежного ресурса в контексте государственной политики, бизнеса и конечного потребителя. Сегодня мы проанализируем важность применения «сбережения» в сельскохозяйственной отрасли и определим, как это может повлиять на экономику государства и благополучие людей.
На сегодняшний день Украина является одним из крупнейших производителей овощей в Европе. Однако, экспорт овощей крайне не значителен, более того, в неурожайные годы приходится прибегать к импортированию. Одной из основных причин сложившейся ситуации является дефицит овощехранилищ. По оценкам экспертов, в настоящее время только 30-40% овощей (от объема подлежащих хранению), закладывается в хранилища. Остальные объемы продукции идут на рынок или на переработку.
Проблема отсутствия овощехранилищ приводит к тому, что большинство сельскохозяйственных предприятий в Украине хранят небольшие объемы овощей, арендуя хранилища плодоовощных баз, а большую часть своего урожая вынуждены продавать с полей оптовым покупателям, причем по ценам, зачастую не покрывающим себестоимость продукции. При этом лишь некоторые предприятия модернизируют старые хранилища, пытаясь создать оптимальные условия для хранения овощей, и лишь немногие крупные производители строят новые современные овощехранилища.
По оценкам экспертов аграрного рынка, строительство новых хранилищ в стране уменьшилось в 20 раз по сравнению с 1990 годом. И хотя постепенно количество современных овощехранилищ в Украине растет, но все же в ближайшие годы будет ощущаться их острый дефицит. А отсутствие необходимого количества овощехранилищ среди сельскохозяйственных предприятий, не говоря уже о мелких фермерских хозяйствах, приводит к нехватке качественных и безопасных овощей весной. Это, в свою очередь, определяет значительные колебания цен на потребительском рынке, что ведет к увеличению инфляции.
Таким образом, для украинских овощеводов, экономики государства и потребителей вопрос нехватки современных хранилищ стоит достаточно остро. И решение данного вопроса следует искать не в модернизации заброшенных складов, а в строительстве небольших современных, недорогих, быстровозводимых хранилищ, соответствующих современным требованиям технологии хранения. Говорить об успешности овощного бизнеса можно лишь при условии обеспечения длительного хранения крупных партий продукции.
По некоторым подсчетам, общее количество овощехранилищ в Украине – не более сотни, а необходимо, чтобы каждый районный центр имел хотя бы по одному современному овощехранилищу. Существующие же современные хранилища (с активной вентиляцией и холодильным оборудованием) покрывают потребности внутреннего рынка максимум на 20-25%, а их суммарная мощность составляет лишь около 150 тыс. тонн. Данная цифра является крайне низким показателем – это лишь 3,8% от необходимых мощностей.
Именно этот факт влияет на то, что большинство сельхозпроизводителей планируют вырастить столько продукции, сколько могут сохранить до декабря. А мелкие фермеры (статистика свидетельствует, что 87% овощей выращивается в фермерских хозяйствах) вынуждены распродавать урожай еще осенью, когда овощей много и стоят они значительно дешевле. И только самые предприимчивые из них хранят излишки дедовским «прикопным» методом, надеясь продать в конце зимы в два-три раза дороже, чем осенью. Мелкие же оптовики могут хранить небольшие партии овощей максимум до января-февраля, а уже в марте они переключаются на импорт.
Согласно статистике, около 20% собранных овощей «борщевого набора» (картофель, морковь, капуста, лук и свекла) становятся непригодными для употребления, не доходя до покупателя именно из-за нехватки специализированных хранилищ. С середины 1990-х большинство из них были в лучшем случаи перепрофилированы, а оставшиеся не в состоянии обеспечить оптимальные условия хранения овощей
Строительство небольших, недорогих, быстровозводимых, энергосберегающих овощехранилищ в каждом районе Украины создаст благоприятные и выгодные условия фермерам для увеличения объёмов выращивания и продажи овощей высокого качества. При этом будет наблюдаться стабилизация цен на рынках Украины в течение года. Доля экспорта украинских овощей может возрасти за счёт радикально низкой удельной себестоимости, возможной только при применении инновационных технологий строительства овощехранилищ, которые будут соответствовать всем европейским требованиям, в частности, речь идет о сохранении качества овощей на всём промежутке хранения (около 300 суток). Это даст производителям возможность более длительного хранения всего количества урожая для «выжидания» более приемлемой цены на мировом рынке, что приведет, соответственно, к повышению доходности отрасли и более быстрому её развитию, а рост конкуренции на рынке приведет к улучшению качества товара за меньшую стоимость.
Кроме экономической составляющей, реализация данной программы «сбережения» улучшит социальную сферу, а именно создаст новые рабочие места, выведет на новый уровень качество жизни и развитие населения региона, в котором применяется инновационная технология хранения. Это связано с тем, что строительство именно небольших овощехранилищ необходимо для того, чтобы рассредоточить их по району, объединяя несколько хозяйств, продукцию которых необходимо хранить, что в свою очередь существенно сократит затраты на доставку с полей до хранилища. А проведенный анализ на базе нескольких сельских хозяйств показал, что при одновременной потребности в увеличении штата сотрудников в логистических и в сельскохозяйственных предприятиях развитие предприятий также требует увеличение уровня развития (профессионализма) сотрудников, что в результате ставит практически невыполнимую задачу наполнения из числа живущих в данной местности. И решить ее можно только за счет переселения специалистов живущих в центрах, что и даст основной толчок к новому уровню развития.
Таким образом, государству крайне необходимо разработать государственные механизмы адресной и целевой помощи регионам Украины в виде финансирования строительства небольших современных овоще- и фруктохранилищ в обмен на обязательства региона стабилизировать цены в осенний и весенний периоды. Это создаст новые рабочие места, сократит импортозависимость украинской экономики, улучшит платежное сальдо между импортом и экспортом, будет способствовать более динамичному развитию сельскохозяйственной отрасли, увеличит наполнение бюджетов всех уровней, стабилизирует инфляцию, поднимет качество жизни в регионе, а конечному потребителю даст возможность приобретать свежую и качественную продукцию по более низким ценам.
Справка: с 2003 по 2010 год объем украинского рынка овощей вырос более чем втрое. В 2003 годовой оборот в розничных ценах оценивался в размере $2,2 млрд., в 2006-м – уже $4,8 млрд. В 2010 году объемы рынка в денежном выражении увеличились до $6,8-7,6 млрд. за счет резкого подорожания большинства овощных культур. Объем рынка в $6,8-7,6 млрд. – это примерно 4-5 млн. тонн овощей, продающихся через организованную розницу, причем из них только 40% выращенных в Украине.

ПОЛІТИЧНА КОРУПЦІЯ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ: УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

Тіньков Андрій Леонідович,
здобувач кафедри політичної аналітики і прогнозування
НАДУ при Президентові України

Політична корупція як соціальне явище існує практично у всіх країнах світу, у тому числі в тих, що відносяться до так званого «еталону» демократії. Однак особливого значення вона набуває у країнах, що перебувають на етапі соціально-економічного та політичного транзиту. Значною мірою це пов’язано з тим, що в країнах перехідного типу державний управлінський апарат є занадто політизованим, тобто фактично представляє не стільки інтереси держави та суспільства, скільки конкретних політичних угруповань, які, у свою чергу, тісно пов’язані з великим капіталом. В цілому політична корупція у формі, що функціонує в Україні, по-перше зводить нанівець будь-які реформи в країні, а, по-друге, спричиняє відчуження України у світовому просторі [2]. Виходячи з вищезазначеного, проблема боротьби з політичною корупцією є центральною у політичному дискурсі сучасної України.
Проблеми ефективної протидії політичній корупції опинилися в центрі уваги зарубіжних фахівців ще з початку ХХ століття. Значною мірою це було пов’язано з чисельними випадками корупції виборних посадових осіб в органах державної влади США. Однак політична корупція як окремий вид корупційних правопорушень та злочинів, а також специфічне політико-правове та соціальне явище розглядається не часто.
В цілому політична корупція має чотири основні визначення. Перше – незаконні дії в сфері політики (наприклад, хабарництво). Друге пов’язане з державною практикою, може бути легальним, але мати неетичний характер. Третє визначення пов’язане з конфліктом інтересів у посадових осіб (наприклад, представник законодавчої влади, що володіє певними бізнес-активами, використовує свій голос для підтримки рішень, що сприяють функціонуванню саме його бізнесу – найбільш застосовувана практика в Україні – так зване кулуарне лобіювання бізнес-інтересів). Четверте визначення має як етичну, так і юридичну основу. Воно належить до політичних дій, які не відповідають інтересам суспільства (найкращим прикладом є Уотергейтський скандал в США) [1, с. 11].
Разом з тим, необхідно зазначити, що коли ми говоримо про політичну корупцію, йдеться не просто про корупцію в політичній (державній) сфері, або хабарництво державних чиновників і партійних діячів. Корупція стає політичною в тому сенсі, що саме політичні структури роблять можливими або часто вимагають корупційних діянь. З точки зору функціонування громадянського суспільства політична корупція є зрадою чиновниками громадської довіри. Крім того, вона також є своєрідною нормою поведінки, яку диктують основами свого функціонування державні та політичні інституції в умовах перехідного періоду українського суспільства.
Для з’ясування головних сутнісних характеристик політичної корупції необхідно охарактеризувати основні риси даного соціально-політичного явища.
По-перше, поняття політичної корупції тісно пов’язано з поняттям «клієнтизм», що являє собою мережу таких суспільних стосунків, де особиста вірність патрону важить більше, ніж сучасні альтернативи ринкових відносин, демократичні схеми прийняття рішень, а також професіоналізм державних бюрократій 4, с. 3. В свою чергу клієнтистські структури в Україні пов’язані з попередньою комуністичною номенклатурою, але розвиток реальних соціально-економічних процесів створює такі рівні та форми клієнтизму, які зосереджені в державних органах влади і відмінні від тих, що існували за попереднього режиму.
По-друге, політична корупція має набагато вужче коло тих осіб, які з нею безпосередньо стикаються (і як об’єкт, і як суб’єкт корупційного діяння), що посилює її латентність. Відповідно можна зробити висновок, що корені політичної корупції знаходяться переважно у вищих політичних колах, відповідно вона не є елементом повсякденного практичного досвіду переважної більшості українських громадян.
По-третє, не завжди політична корупція має чітко виражене матеріальне втілення. Винагорода використовується не тільки в особистих цілях певної посадової особи, а у владно-політичних цілях (наприклад, підтримка керівництва під час політичних криз або на виборах).
По-четверте, дії політичних корупціонерів є універсальними і стосуються різних сфер суспільного життя, адже вони є особами, що мають значні владні повноваження, широке коло знайомств і знаходяться у полі дії різного роду мереж політичного впливу.
По-п’яте, на відміну від «звичайної», політична корупція майже легітимна як в оцінках громадської думки, так і в політичних колах. В контексті досить поширеного розуміння політики як «брудної справи», громадськість сприймає політичну корупцію як невід’ємну складову цього «бруду» і далеко не завжди ставиться до неї як до суспільно шкідливого явища. Серед політиків легітимність політичної корупції базується на її сприйнятті як органічної частини політичного менеджменту і політичних технологій.
По-шосте, політична корупція має набагато більш прихований та багатоваріантний характер і далеко не завжди є очевидною для пересічного громадянина.
Серед основних чинників, що сприяють формуванню та розвитку політичної корупції в умовах перехідної демократії, слід відзначити наступні:
1. Невідповідність рівня політичної культури суспільства досягнутому рівню формальної демократії. З одного боку, в державі існує демократична конституція, яка закріплює ключові принципи демократичного ладу і надає громадянам основні політичні права і громадянські свободи. З іншого боку, в українському суспільстві протягом останніх двадцяти років залишаються панівними елементи радянської політичної культури.
2. Надмірне та активне втручання держави в економіку і приватне життя громадян. При цьому ці чинники часто виправдовуються складністю процесів демократичного транзиту та небезпеками, які він породжує. Однак необхідно враховувати, що намагання держави розширити сферу свого контролю часто призводить до загального послаблення ринкових регуляторних механізмів, їх підміни жорстким нормативним регулюванням держави, а також розмиття або загального нівелювання основ громадянського суспільства (зокрема, мова йде про фактичну відсутність в Україні такої соціальної групи як «середній клас»). Разом з тим, посилення державного контролю автоматично тягне за собою збільшення обсягу повноважень та сфери впливу як обраних політиків, так і призначених на державні посади політичних функціонерів.
3. Непрозорість системи державного управління, відсутність регламентованих процесів вироблення державної політики на національному, регіональному та місцевому рівнях. Паралельно з цим відбувається мінімізації участі громадян в державному управлінні.
4. Відсутність чітких меж між державними інтересами та політичною необхідністю (саме за таких умов політична корупція стає альтернативним і органічним елементом системи управління державою).
5. Відсутність прозорості та громадського контролю за фінансуванням та формуванням політичних партій, які, в свою чергу, актуалізують необхідність швидкого «відпрацювання» витрачених ресурсів «спонсорів» та формальне виконання принципів партійного будівництва з фактичною відсутністю ідеологічного та програмного наповнення.
В даному контексті влада розглядається передусім як ціль для досягнення надприбутків, а політична корупція – як своєрідний інструмент здобуття цих надприбутків.
На нашу думку, основні рівні впливу політичної корупції на систему державного управління України полягають у наступному.
Непрозоре та дуже часто протизаконне фінансування політичних партій та виборчих компаній (у тому числі за рахунок ресурсів одержаних злочинним шляхом) в значній мірі сприяє формуванню закритих виборчих списків. Інститути громадянського суспільство не мають можливості контролювати даний процес. Після закінчення виборчого процесу політичні сили розпочинають розстановку «своїх людей» в системі державного управління для ефективного використання владного потенціалу, передусім – для повернення вкладених у вибори коштів основних «спонсорів». В свою чергу ці кадрові призначення є предметом кулуарного «компромісу» між основними політичними гравцями, що також є проявом політичної корупції. Таким чином, політична корупція впливає фактично на всі рівні державного управління, адже вищезазначена схема реалізується в умовах, коли бюрократія (державне управління) і політика нерозділені.
В Україні, як і в більшості країн колишнього СРСР, політизація чиновників ґрунтується на існуванні так званої партійної бюрократії, коли різні партії (як правило, в першу чергу ті, які знаходяться при владі) мають широке представництво в державному апараті. Таке засилля «партійних бюрократів», з одного боку, ще сильніше сприяє інтеграції чиновників в політику, з іншого боку, робить партійних лідерів та рядових партійців залежними від цієї «бюрократичної підпорки» [3, с. 11].
Водночас не можна не бачити істотні відмінності в якості українських партій від класичного канону. Вони лише проходять етап становлення і в своїй нинішній якості представляють серйозну загрозу для становлення національної державності. В результаті суть проблеми полягає не стільки в деполітизації бюрократії, скільки в департизації управлінського апарату. Це пов’язано з тим, що незалежність адміністрації від політики буде сприяти оздоровленню як політики, так і адміністрації, і врешті-решт стане тим механізмом, який забезпечить стабільність в суспільстві незалежно від змін влади.
Список використаної літератури
1. Grossman M. Political Corruption in America : An Encyclopedia of Scandals, Power, and Greed / M. Grossman. – Grey House Publishing; 2nd Edition. – 600 р.
2. Костенко О. Деморалізація, що породжує корупцію [Електронний ресурс] / О. Костенко // Українська правда. – Електронні дані. – Дата доступу: 18.12.2009. – Режим доступу http://pravda.com.ua/articles/4b2b78bf10503.
3. Перегуда Є. Бюрократія та політика: разом чи окремо? (Світовий досвід та українські реалії) / Є.Перегуда, І.Рейтерович // Національний інтерес. – 2005. – № 2. – С. 10 – 16.
4. Політична корупція перехідної доби ; пер. з англ. / За ред. С. Коткіна та А. Шайо. – К. : «К.І.С.», 2004. – ХХ, 440 с.