Ефективне державне управління чи «фастфуд» української політики?

Завідувач кафедри політичної аналітики і прогнозування НАДУ при Президентові України; Голова національного комітету міжнародної організації «Платформа Діалог Євразія»; доктор політичних наук, професор

Сергій Телешун
Незавершене інтерв’ю …

Зараз часто говорять про нову економічну кризу — чи можлива вона у світі? В Україні?

- Те, що відбувається у світі, пов'язано з кризою суспільних відносин, а не тільки з економікою. Суспільство ХХІ ст.. формує нову систему викликів і неформальних правил «гри» на усіх рівнях людського співіснування, які будуть по - новому визначати соціально – економічну, політичну поведінку мільйонів громадян у світі. Криза - це індикатор ефективності суспільної культури управління і спроможності національних держав до модернізації. Постійні суспільні кризи і технологічні катастрофи засвідчили про необхідність структурної соціальної модернізації суспільства. Базова модель управління, яка була традиційною для ліберальної економіки ХХ ст. – майже себе вичерпала. Постає потреба нових підходів у вигляді ефективних механізмів сучасної публічної політики. Насамперед мова йде про державу у дії, де акцент робиться не на вдосконаленні інститутів влади , а на створенні ефективних механізмів, - спроможних вирішити суспільно важливі проблеми, що визнані громадянами, як колективні. Також постає питання про визначення дійових осіб публічної політики, які будуть пропонувати стратегію модернізації суспільства в цілому і економіки зокрема, не зациклюючись на ідеологічних кліше ХХ ст. Крім того, завжди виникає питання щодо груп мішеней і кінцевих користувачів реформ, які повинні стати провайдерами нових суспільних відносин. Міф про універсальність ринкових інструментів і штучна монетаризація віртуальної економіки при пасивній ролі держави призвела до системної кризи. Втрата державою функцій арбітра, прогнозиста та гаранта суспільного договору і економічного розвитку частково призвела до хаосу і громадянських конфліктів. Навіть прихильники чисто ліберальної моделі економіки бачать необхідність у підвищенні «політичної» ролі держави у реформуванні соціально – економічних відносин. Ось чому реформи потрібно довіряти тим хто може нести соціальну відповідальність за їх наслідки, а не тим хто ставить за кінцеву мету насамперед, отримання монопольного надприбутку. Змінилися і функції основних гравців суспільного розвитку. До інтересів політико–юридично відповідальних громадян і держави додалися глобальні інтереси корпоративного характеру. Тож традиційні "ізми" відходять на задній план, а наріжним каменем світової політики стають національні інтереси ХХІ ст., що базуються на національному егоїзмі і модерновому прагматизмі. Локомотивами цього процесу є держави першого і другого ешелону світового розвитку такі, як США, Франція, Німеччина, Британія, Росія , Китай та інші. Виходячи з цих реалій світ визнає необхідність повернути частину регуляторних функцій державі, але вже не як домінуючому патерналісту, а як арбітру , що слідкує за реалізацією нового суспільного договору між громадянським суспільством, державою і корпораціями. Сьогодні ми повинні чітко зрозуміти, що відбувається черговий циклічний етап розвитку нових цивілізаційних відносин з новими суспільно управлінськими функціями і механізмами. Я його називаю «постінформаційним» або «синтетичним», коли суспільство формує мережеві засади нових економічних, соціально–політичних і гуманітарних відносин. Відбувається часткове "полівіння" суспільства, особливо в середовищі інтелектуалів і так званого середнього класу, який опинився, особливо в Україні на узбіччі свята життя». Про те, мова йде не про традиційне радянське розуміння такого поняття, як справедливість, а про реалізацію принципів західної демократії в сучасних умовах. Насамперед, це доступ до суспільних ресурсів і збалансованість соціального управління в перерозподілі національних багатств.

Це не зашкодить бізнесу?

- Бізнес, як ліки можуть мати суспільно–позитивний ефект, а при безконтрольному використання є провокатором соціальних конфліктів. Так, бізнес може стати одним із ключових носіїв соціальних змін та інновацій. Проте його діяльність повинна знаходитися в рамках суспільного договору і контролюватись інститутами держави. Як казав відомий бізнесмен і громадський діяч Білл Ґейтс: кожний бізнесмен мріє стати хоч на хвилину монополістом, щоби отримати надприбуток, але на заваді цьому повинні ставати інститути держави, контрольовані суспільством . Тому, можливо мав раду колишній віце - президент США, лауреат Нобелевської премії Алберт Гор коли наголошував, що криза починається з безвідповідальності у стосунках держави, громадянина і корпорацій . Якщо немає прозорих, стосунків між основними суб’єктами політики і бізнесу, правлячий клас, незалежно від свого політичного забарвлення стає неефективним державним менеджером, що працює тільки на утримання влади. Ми не ведемо мову про моральність реформаторів та їх політичних візаві, ми говоримо про фаховість і адекватність у реалізації суспільних змін , що породжені глобальними викликами. Це : державні і банківські борги , а я б добавив - стратегічне бачення вирішення соціальних проблем і криза суспільної довіри. Сумніви у платоспроможності і управлінської ефективності урядів призвели до кризи у фінансовій сфері , Віртуальна або спекулятивна економіка лопнула, як мильна бульбашка, а шокова терапія , що намагалася вирішити проблему боргів - не змогла вирішити проблему економічного росту. Підвищення податків і скорочення державних видатків не уникнути, але при відсутності збалансованої програми зростання і концентрованих під неї ресурсних можливостей, влада зокрема і суспільство в цілому може зіткнутися з масовим суспільним анархічним протестом «Геть Усіх!» Рецесія і безробіття спровокують політичну реакцію і виборці винесуть реформаторів і їх політичних опонентів, що намагалися збалансувати бюджет - за межі політичного олімпу. Частина , біля 3% вітчизняного політико – економічного бомонду вже вивела власні активи у більш стабільні і соціально прогнозовані держави , рятуючи себе для майбутньої «модернової України» проте інші 70 – 80 % , які не мають таких можливостей і які вважають себе середнім класом - зупинилися в агресивному очікуванні, що буде далі. Як вихід громадянський конфлікт і зміна сучасної політико – економічної еліти та пере форматування політичного простору України.

Як розвивати середній клас?

- Середній клас — також не панацея. Це достатньо консервативна структура, - але, водночас, це становий хребет суспільства. Він фактично і формує сталу національну державу. Ми намагалися інтегруватися в глобальний світ до пуття не сформувавши станового хребта українського суспільства, а значить і стабільну національну державу носія сучасних ідей і сталих традицій.
Є державні інститути, є політичні і економічні амбіції і. є ситуативні пріоритети і власна культура та історія. Проте немає сучасної української суспільно значущої ідеї спроможної об’єднати і сформувати - сучасну соціальну інфраструктуру розвитку. Вчинки в принципі є - з відповідальністю проблема . На мою думку ми ще не сформували ефективну інтелектуально - конкурентну політичну націю спроможну на усіх рівнях суспільних комунікацій відстоювати власні національні інтереси.
Конкурентна нація виникає тільки тоді коли влада передається не з рук в руки, навіть за допомогою демократичного інструментарію, а з розумної до більш розумної голови, спроможної організувати ефективний державний менеджмент у зрілому громадянському суспільстві. Доречною до цієї тези є думка генерала Де -Голя : « як я не навиджу розумніших за себе, але без них не обійдеться Франція». Українська держава повинна стати зручною для тих хто в ній живе і реалізується. Вона повинна капіталізувати інтелект. Зробити його конкурентно спроможним і зупинити міграцію спочатку «мізків», а з часом і кваліфікованих робочих рук . Створення єдиних правил гри і ефективно діючого соціального ліфту дасть людям віру і впевненість у перспективі цієї держави, а значить і майбутнє для себе особисто. Колись відомий письменник і дисидент Іван Світличний сказав сакраментальну фразу: "Найбільш небезпечним для України є «безшабашний хохол» з зовнішніми атрибутами українця. Нам сьогодні , насамперед потрібен «ефективний громадянин » спроможний реалізуватися у різних сферах суспільного життя і створити моду на український бренд.

Чому досі існує поєднання старої радянської системи та нових молодих, безжальних бізнесменів?

- Радянської системи вже давно немає. Це одне з кліше, якими годують людей неефективні політичні менеджери — "совок", "радянське". У нас нема традиційних "совків" про яких казав Василь Стус — прийшли молоді люди в бізнес і політику, які мають зовсім інші моральні цінності і пріоритети - до чого тут радянська система? Це чистий капіталізм періоду накопичення і легалізації капіталу. Краще їх назвати не «совками», а "фастфудами": демагогічні, користолюбні , швидкі у досягненні своїх приватних інтересів , безпринципні і цинічні. Зростання «минулого з сучасним» і створило той державний капіталізм якому ми і живемо. Щодо радянського минулого , то його варто аналізувати і вибирати те, що для суспільства корисне і відкидати різний пропагандистський мотлох. Як свідчить досвід циклічного розвитку людства, кроком за кроком історія відбирає найкращі моделі суспільно-політичних і економічних відносин тим самим формуючи колективний розум, що є носієм цінностних пріорітетів і моральних принципів. А матеріальна складова це не проблема для зрілого суспільства, якщо воно адекватне сучасним викликам і вимогам.

Що робити тим, на кого не вистачить?

- Країни, які мають майбутнє, вже собі побудували середній клас. Це Британія, Німеччина тощо. Зверніть увагу — всі говорять про Болонський процес. Але, попри нього і попри кризу, в Німеччині досі не відмовились від безкоштовної середньої та вищої освіти. Тобто, криза кризою, а святе — освіта та здоров'я — не чіпати! Росія середній клас теж створила — він вийшов на Болотну площу. Створила коштом нафти і газу. А потім вони підтримали Путіна. Що створила Україна? Ввійшла до "Форбсу" зі своїми мільярдерами? .. При тому, що країна входить до п'ятірки най неефективніших держав світу за даними ООН. Тобто, Україна — це ресурсна база для нових корпорацій, які концентрують капітал і інвестують його у інші країни. І ці гроші підіймають західну економіку — в Австрії, Німеччині, Британії, США тощо. Легко маніпулювати дуже багатими і дуже бідними.

Тобто, олігархам цей клас не потрібен?

- Чому не потрібний, він потрібний як гарант збереження власності і прибутків. Інше питання чи потрібні середньому класу «наші» олігархи у сьогоднішньому вигляді - інше питання, дивись європейський досвід. Варто говорити про перерозподіл функцій управління від меншості до соціально стабільної більшості, яка і буде забезпечувати реалізацію прийнятих рішень. Важливі економічні і політичних рішення приймаються на сьогодні консенсусом. Мажоритарні і мінори тарні акціонери суспільно - економічних відносин залежать один від одного і намагаються враховувати різновекторні інтереси. Ще австрійський канцлер, граф Метерніх казав, що демократія — дуже важкий інструмент, - вона немов скрипка. На ній потрібно вміти грати. Сьогодні варто говорити про громадянина спроможного мати рівний доступ до різних видів ресурсів. Відсутність цього механізму загрожує сталості суспільства і перспективам України як модернової держави.

Хто має бути каталізатором таких змін?

- Мозок одних об’єднаних у колективний розум з іншими. Головний ідеолог буржуазії Жак Кальвін казав, що « …буржуазія повинна вести себе скромно – тільки тоді вони зможуть мати моральне право вимагати щось від інших членів суспільства». Як що це правило порушується, до речі згадайте про «комуністичне чванство » то такі суспільні відносини втрачають свій прогресивний потенціал і стають гальмом суспільного розвитку. Криза, громадянські конфлікти, революції це наслідки неефективного управління і деградації суспільної моралі. Мав сенс російський письменник Віктор Астафєв, коли у Львові казав , що Росія і Україна можуть загинути від «хамства і жлобства ». Такої собі самозакоханості , виключності, інтелектуального снобізму і обмеженості. Є потреба у суспільстві на запитання : «Чим ти заробляєш на життя , а не тільки скільки ти можеш витратити ». І це якраз буде основою ефективного бізнесу. Для мене соціальна відповідальність бізнесу це не тільки сучасні лікарні та благодійні фонди, хоч це також добре, і я йшов таким шляхом, а створення сучасних підприємств нового типу, де організація праці та заробітки знаходяться на високому рівні і є взірцем для національної економіки.

Що робити бізнесу, який зіштовхується з корупційною державною машиною? Виїжджати?

- Чи може багато людей виїхати? Ні. Звісно, у нас є політики, які подались шукати притулок на Заході й живуть там довгий час. Тут питання: а чим вони там заробляють? За що живуть? Ми ж бачили їхні податкові декларації — це «бідні люди». Звісно, вони вивели капітали за кодон, але Бог з ним. У нас є люди, які патріотично мліють від хат мазанок і крашанок, але працюють і живуть на Заході, розвиваючи місцеву економіку. Ці люди мають ментальний і історичний зв'язок з Україно, але вони при всій повазі у більшості не стали зразками професійних моделей для вітчизняних громадян. Нам потрібна насамперед внутрішня соціальна самоорганізація, яка не відкидає а підсилює національну складову. Незалежно від етнічного походження нам потрібні ефективні, конкурентно спроможні українці у різних сферах життя із загостреним соціальним відчуттям справедливості. Що поєднують дух авантюриста – індивідуаліста з духом колективної відповідальності за себе, за сімю, за державу за націю. Як варіант - професійні асоціації, профспілковий рух та інше. Люди мають повірити в те, що від політичного чи бізнесового рейдерства у цій державі існує механізм захисту і тоді ця держава буде потрібна більшості громадян. Подивіться на європейські країни, там люди часто об'єднуються для вирішення своїх проблем, що часто оформлюється у плебісцити, референдуми, громадські кондомініуми . Тобто ми повинні навчитись бути громадянами, а не зманіпульованим електоратом. Зверніть увагу, свого часу журналісти об'єднались і тепер імідж професії далеко кращий, ніж справжній фінансовий стан журналістів та ЗМІ.

Чому такий слабкий профспілковий рух в Україні?

- Бо нема справжніх профспілок – гарантів соціального договору. У часи коли потрібно брати і перерозподіляти ресурси і власність , цей субєкт суспільних відносин , на думку великих власників – не потрібен. Національні профспілки у традиційному демократичному суспільстві виконують функцію регулюючого клапану суспільних відносин між роботодавцем і працівником. Головними функціями є– діалог між власником і найманим робітником усіх форм власності, а також його професійний захист . Держава ж, за цих умов , виконує функцію арбітра , який слідкує за виконанням цього договору і втручається у разі його порушення . Тобто є три суб’єкта соціальних відносин : держава – власник і профспілки. У нас часто буває , як у миючому засобі «три в одному» - власник - представник держави, власник - він же власник і власник - керівник профспілок . Повний нонсенс, або реальні стосунки «між любими друзями і маленькими українцями ». Такий порядок речей несе загрозу як інститутам держави так і громадянським суспільним інституціям. Це у свій час зрозуміли як диктатори : Сталін, Муссоліні, Гітлер так і демократичні лідери , які спрямували потенціал профспілок на розвиток національних держав.

Тут є вина людей?

- Так. «Бачили очі, що вибирали, то хай повилазять» і так на протязі двадцяти років. Якось відомий клоун Юрій Нікулін казав, що люди сміються у цирку тому, що вони на манежі бачать дурніших за себе. Українці в образі електорату діють за такою ж логікою — ми не любимо політиків розумніших за себе і обираємо не за якістю діяльності , а тільки за вірою у найкраще - « якось буде». Всі наші вибори — обрання кращого з найгірших. Після цього страждаємо , шукаємо винних серед інших і тужимо за історичними часами, яких вже і не помятаємо . Любимо ми це діло. Ми повинні бути особисто політично відповідальними і перед людьми і перед собою і перед Всевишнім. Починай з себе шановний декларувати біблейські істини, зокрема не бреши і тоді ти станеш ще трохи більш вільним.

А такі політики хочуть провести реформи?

- У нас є таке прислів'я: тільки трошки і для себе. Ось так і з реформами. Зміни треба почати з своєї ментальності і політичної відповідальності. Ми повинні стати ефективними та позбутись купи міфів. Яких? Наприклад, "йде боротьба між совками та модерністами". А як ви їх будете відрізняти ? . Або - "ми аграрна країна і це наш шанс". Який шанс? Ми вже давно не нація носіїв передової аграрної культури, ми її частково втратили, а людям все вишневі садки коло хати ввижаються. Змінилася культура управління. Ми стали частиною світу і повинні чітко відслідковувати і прогнозувати розвиток соціально – економічних процесів і суспільних викликів. Ми повинні вчасно пристосовуватися до їх вимог і формувати пакет соціальних замовлень та змінювати інфраструктуру суспільства. Реально оцінювати де ми є , що у нас залишилося, що ми можемо запропонувати іншим . Ми повинні стати ефективними і спроможними до внутрішньої, регіональної і світової конкуренції. Нам потрібно позбавитися власної меншовартості і як сказав Кобзар : «І чужого навчатися і свого не цуратися»! Крім того не буває стабільним і спроможним на життя держава у якій 70 % населення вважає, що живе за межею бідності. Головне завдання сучасної ефективної публічної політики в Україні – збалансувати соціальний баланс між бідними і багатими. Класика питання.

Чому всі чекають на політичний вибух?

- Тут є парадокс. Соціальний вибух відбувається тоді, коли жити стає дещо краще і люди починають замислюватися над своїм місцем у суспільному житті. Приводом до протестів можуть стати наслідки непродуманих соціальних і освітніх реформ, результати виборів тощо. Проте повинні біти організації і соціальні структури, яким суспільство ще довіряє. Прикладом тому можуть бути події як вітчизняні так і на Середньому Сході. Єдине, що відрізняє нас це наявність громадських і релігійних організації, які з часом підхопили , а іноді і перехоплювали соціальні ініціативи середнього класу у владі. У нас суспільство атомізоване . Рівень соціальної довіри до влади і до опозиції низький, тому таких організацій нема і навряд чи скоро будуть. Питання не в нових політичних персоналіях , а в нових соціально значимих ініціативах. Вони є, є і носії цих ініціатив. Їх легітимізація якраз і відбувається під час кризи. Все інше від лукавих політичних технологій.

Ви не бачите перспектив для політики в Україні?

- Критична маса ідіотів зменшується, гуль на лобах українців – збільшується. Громадяни починають не тільки вірити серцем, але й думати головою пропускаючи через шлунок результати нашої політики. Я маю на увазі, якість управління політичними і соціально – економічними процесами в державі. Українці позбавляються старих радянських міфів, але вже й не вірять у капіталістичний рай . Ми вчимося бути самими собою . Шукаємо свій «шлях і своїх поводирів». Створюємо нову політичну і соціогуманітарну культуру. Це тішить.

В якій галузі Україна могла б посісти свою нішу?

- В першу чергу це IT-технології. Наші хакери одні з найкращих. Так без гумору, я вважаю, що Україна може стати випробувальним майданчиком для нових технологій у всіх галузях життя . Для цього є об’єктивні і суб’єктвні причини. Це насамперед: місце розташування, Чорнобиль , ще існуючий ВПК, агросектор, фундаментальна наука, галузевий і суспільний інтелект і багато чого іншого, але час минає і на цьому місці будуть або інші нації або «дике поле ». Звісно, для цього потрібно - кваліфіковані люди, гроші і освіта. Необхідно створення внутрішнього ринку споживання товарів та праці. Але земля як і знання — це можливо останнє, що нас може витягнути. Ми повинні ставити не на землю, як фінансовий ресурс , а на культуру використання землі. Це теж нові технології і перспективи. Варто повертатися до модернізованої культури господарювання, яку ми за останній час втратили. Нам також потрібний «масовий власник» у всіх сферах суспільного життя тобто громадянин політично і економічно свідомий і активний у захисті і реалізації своїх власних, а значить державних інтересів. Українська місія, не плутати з месіанством - в тому, аби стати , на мою думку - світовим технопарком.

Як теперішній статичній державі відповісти на виклики все більш мобільного капіталу?

- Так це проблема. Криза зачепила не тільки державний сектор, а сферу управління капіталом. Є потреба у зміні якості менеджменту, пошуку нових бізнес ніш і відкриття нових риків збуту товарів тощо. Традиційна модель управління вже не ефективна. Тобто від віртуальних фінансів є потреба повернутися до розвитку внутрішнього ринку і реальної економіки. Економіка стає більш синтетичною і формалізованою. На сьогодні, капітал повинен бути мобільним, інноваційним і достатньо соціально відповідальним. Спроба діяти поодинці у відриві від суспільних і державних інституцій може спровокувати, як ми казали - соціальний вибух. Мова йде про «соціальний пакт модернізації», коли кожна з сторін чітко виконує свої функції – держава, бізнес і громадяни. «Лівих» і дуже «хитрих» тобто безвідповідальних - не має, це по – перше небезпечно, а по - друге вже час не той. Значна частина громадян стала політично освічена і достатньо економічно прагматична щоби попастися на соціальний популізм.

Яке політичне значення популярних політичиних ток-шоу?

- Достатньо велике суспільне значення, якщо воно створює інтелектуальну конкуренцію . Проте за умов тотального інформаційного контролю з боку держави і власників телевізійних каналів, ток-шоу виконує функцію маніпуляції суспільною свідомістю. Я це називаю «телевізійна демократія» або ерзац демократія у дії. Вам здається , що ви маєте доступ до інформації , ви можете обирати учасників шоу і впливати на політичні події, але на справді ви лише споживачі «інформаційних транквілізаторів і добавок », що підміняють таке суспільне явище , як «громадянин інформований» спроможний зробити свідомий власний вибір і нести за це відповідальність. Ми приводили дослідження, щодо якості і політичної змістовності цих шоу серед державних службовців та громадських діячів і прийшли до висновку, що більшість запомятала , як вів себе ведучий , які дії вчиняли присутні по відношенню один до одного, але 79% учасників опитування не змогли сформулювати у 3-5 реченнях зміст програми і базові позиції основних політичних і економічних акторів. Загалом все це має право на існування і кожен має право на вибір на інформаційному ринку послуг, але підміняти право громадянина на інформацію у сфері політики на «дог –шоу», на мою думку не припустимо. Це вже інший телевізійний жанр. Ми цінуємо інтелектуальні амбіції ведучих, ми розуміємо бізнес і політичні пріоритети власників недійних імперій і проектів, але ми б хотіли бачити на екранах і радіохвилях, на шпальтах газет тих хто визначає політичне, економічне і інтелектуальне обличчя держави тобто тих від кого залежить життя мільйонів громадян України. Крім того ми маємо право чути тих хто більш цікавий і розумний , а не тоц хто свій і зручний не залежно від його політичної заангажованності . Нація має право на вільний вибір суспільних проблем про яких хоче почути, інформацію і провайдерів, що забезпечують цей процес. Проте вона довго не готова ковтати «інформаційну плісняву у глазурі» і мовчати . Вона йде або в інтернет або на вулиці перевіряючи на інтелектуальну якісь наших політиків. Як казав Отто Бісмарк: коли ви не цікавитесь політикою, то вона починає цікавитись вами – і тоді не чувайтесь.

Ризики використання релігії в політичному просторі України

к. філос. н.
Гаврілова Н. С.

Дилема, перед якою опинилися представники Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій – йти на екстрену зустріч до Президента України В.Януковича, чи їхати до Брюсселя на заплановану зустріч з найвищим керівництвом Євросоюзу* актуалізує наявні проблеми в сфері державно-конфесійних відносин України, а також розуміння й використання потенціалу релігійних організацій в суспільно-політичному житті сучасної України.

Сучасні українські реалії засвідчують співіснування двох різновекторних тенденцій в сфері взаємодії релігії та політики. З однієї сторони, спостерігається прагнення владних структур залучитися підтримкою релігійних організацій для проведення соціальних, економічних і політичних реформ в країні, а з іншого боку, прагнення окремих релігійних організацій до більш активної участі в суспільно-політичному житті. В зв’язку з означеним актуалізуємо ті ризики, що можуть очікувати український соціум в разі подальшого активного розігрування і використання релігійної карти в політиці нашої держави.
Особливість та відмінність України як посттоталітарної країни від західних держав виявляється в тому, що вони вже випробували надмірну секуляризацію в роки панування державного атеїзму. На противагу західним суспільствам – українське втратило свою радянську атеїстичність, але не перетворилося на однозначно релігійне, а тим більше не стало й секулярним. Україна на сьогодні ще не виробила чіткого уявлення про те, якою повинна бути секулярна держава в справжньому сенсі цього слова. Безвірною? Антирелігійною? Ліберальнорелігійною? Як в секулярному суспільстві повинні співіснувати релігія й церква? Чи повинен політичний лідер держави бути віруючою людиною? Чи повинен він відкрито демонструвати свої релігійні погляди та переконання? Чи подібна демонстрація своїх релігійних преференцій можлива при виконанні політичною елітою своїх службових повноважень чи виключно в приватному житті? Де проходить межа між службовим та приватним життям?
Поза сумнівом, процеси використання релігії в сучасній політичному житті амбівалентні за своєю сутністю, оскільки виконують як конструктивні так і деструктивні функції одночасно. До позитивних належить консолідація нації та суспільства в єдине ціле; формування позитивного іміджу політичного лідера в очах громадськості; виступ під релігійними лозунгами демократичних рухів, що ставлять за мету досягнення певних соціально-політичних завдань. До деструктивних функцій та небезпек віднесемо то факт, що подібні прояви виражають слабкість демократії; ностальгію за тоталітарним минулим, за єдиним керівником-диктатором. Фаворитизація, підтримка однієї релігії (конфесій) в порівнянні з іншими збільшує ймовірність міжконфесійних і державно-конфесійних конфліктів. В цьому зв’язку з’являється вимога посилення ролі Церкви в політичному та духовному житті суспільства, зокрема обов’язкового релігійного виховання дітей, введення викладання релігійноорієнтованих в школах та теології в державних навчальних закладах тощо. При цьому спостерігається нав’язування усьому суспільству церковної (релігійної) точки зору як єдиноправильної, відбувається повна чи часткова узурпація окремих регіонів домунінуючими конфесіями. Безсумнівно дуже важко провести демаркаційну лінію між ситуацією, у якій релігія зміцнює стабільний соціальний порядок, і коли, релігія використовується політичними лідерами у власних інтересах, з порушеннями норм суспільного порядку.
На нашу думку тісний реальний зв’язок держави і Церкви, що спостерігається в сучасній Україні є наслідком постатеїстичного минулого. І з часом і перед державою і Церквою гостро постане питання віднайдення власних сфер компетенції, в силу чого Церква повинна віднайти себе в зоні суспільства і вийти із зони влади, держави.

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО РИНКУ МІСЦЕВИХ ЗАПОЗИЧЕНЬ

Дяченко С.,доцент кафедри управління національним господарством
НАДУ при Президентові України

Обмеженість ресурсів місцевих бюджетів не дає змоги органам місцевого самоврядування здійснювати інвестиції в розвиток місцевої інфраструктури, оновлювати основні фонди комунальних підприємств. За таких умов розширення джерел фінансування місцевих програм розвитку можливе за рахунок зростання обсягів запозичень органів місцевого самоврядування на національному та зовнішньому фінансових ринках.

У багатьох розвинутих країнах ринки муніципальних облігацій займають значний сегмент ринку позикового капіталу. Зростаюча мобільність міжнародного капіталу і диверсифікація фінансових інструментів призвела до збільшення ринків муніципальних облігацій і в трансформаційних країнах. Проведення успішної боргової політики органом місцевого самоврядування також сприяє підвищенню довіри з боку кредиторів і до приватних структур та припливу інвестицій у відповідну юрисдикцію. Але, водночас, збільшення муніципального боргу може стати небезпечним. Негативними наслідками нарощування місцевого боргу можуть бути: накопичення кредиторської заборгованості місцевих бюджетів за іншими бюджетними програмами, збільшення соціальної напруженості внаслідок позбавлення місцевих жителів базових соціальних послуг, погіршення інвестиційного клімату у країні та зниження обсягів приватного інвестування.

У контексті євроінтеграційних процесів питання контролю центрального уряду за рівнем місцевого боргу набуває додаткової ваги у зв’язку з необхідністю дотримання критеріїв щодо стану державних фінансів (включаючи і місцеві фінанси), визначених Договором про створення Європейського Союзу та деталізованих у Пакті стабільності і зростання. Таким чином, спостерігається все більший зсув з проблем забезпечення рівного розподілу податкового навантаження між поколіннями до гарантії виконання усіма рівнями управління макроекономічних цілей, встановлених на національному рівні.
Сучасний український ринок місцевих запозичень почав формуватися з середини 1990-х років. У цей період пік активності вітчизняного ринку облігацій місцевих позик припав на 1996 – 1997 роки. До середини 1998 року вже 10 міст України розмістили місцеві позики на суму майже 200 млн. грн. Та не всі запозичення були вдалими.
Одразу пригадується негативний досвід запозичення міста Одеси 1997 року, який у 1998 році призвів до дефолту емітента. Термін обігу облігацій, загальною номінальною вартістю 61 млн. грн., складав один рік. Цікавим фактом є те, що 70% держателів облігацій були нерезиденти України (кіпрські компанії). Не погодившись на пропозицію реструктуризації боргу, вони звернулись до суду з метою примусового стягнення основної суми боргу, а також виплати процентів за облігаціями (доходність за якими була визначена на рівні 50% річних) з врахуванням інфляції в доларовому еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України. Врегулювання цього дефолту обійшлось значними витратами для міського бюджету Одеси. Звісно, однією з причин, що призвела до такої ситуації, називають відсутність на той момент регуляторної бази для здійснення місцевих запозичень і, відповідно, контролю з боку держави за місцевими позиками. Однак набагато суттєвішою причиною дефолту була незважена, нераціональна та безвідповідальна фінансова політика органу місцевого самоврядування, непрозора схема запозичення, яка, напевно, була вигідна для самої місцевої влади [6].

З прийняттям у 2001 році Бюджетного кодексу, який по-новому унормував процедури здійснення місцевих запозичень, процес випуску муніципальних цінних паперів інтенсифікувався. Але будь-якої сталої динаміки на ринку місцевих запозичень в Україні не спостерігалося. Протягом 2003 – 2009 років емітентами облігацій внутрішньої місцевої позики стали лише 10 міст-обласних центрів та м. Київ, а також 5 міст обласного значення. Останнє можна вважати позитивним моментом, оскільки означає посилення інституційної спроможності міст такого типу здійснювати місцеві запозичення. Загальний обсяг випусків облігацій місцевих позик за період 2003 – 2009 років складає 3103,8 млн. грн.

Фінансово-економічна криза, що розгорнулась в Україні у другому півріччі 2008 року, суттєво позначилась на активності українських міст на ринку місцевих запозичень. Висока вартість позикових ресурсів (до 25% річних) не дала змоги більшості органів місцевого самоврядування скористатися позиковими ресурсами для наповнення бюджету розвитку. У 2009 році в умовах збереження негативної ситуації на ринках капіталу фактично було розміщено лише три (з шести запланованих) емісії облігацій муніципальних позик. А саме – Донецької міської ради (розміщено в повному обсязі облігації на суму 60 млн. грн., строком погашення 5 років, ставка купона 25%), Луцької міськради (розміщено на 10 млн. грн. з зареєстрованих 20 млн. грн., строком погашення 5 років, ставка купона 18%), Львівської міської ради (розміщено на 200 млн. грн. з зареєстрованих 300 млн. грн., строком погашення 5 років, ставка купона 20 %). Наміри місцевих влад здійснити випуски облігацій Дніпропетровська, Сум та Кам’янець-Подільська так і не було реалізовано.

Очікування відновлення ринку місцевих запозичень у 2010 році після повної зупинки 2009 року були марними. Значне розширення, що спостерігалось у 2003-2008 роках, змінилось абсолютним заморожуванням ринку муніципальних облігацій. Першопричиною такого явища є проблема непогашення муніципальних випусків облігацій: з 31 емісії, що були здійснені органами місцевого самоврядування, погашено лише вісім, ще декілька реструктуризовано. Всі інші облігації внутрішньої місцевої позики залишились в обігу на вторинному ринку, при чому більшість з них, очікуючи погашення, осіли в портфелях банків. В 2010 році на ринок муніципальних запозичень планували вийти 14 українських міст та АРК. Більшість органів місцевого самоврядування, які планували залучити позикові ресурси шляхом випуску облігацій в 2010 році, є активними учасниками ринку муніципальних запозичень, мають гарну кредитну історію, низьке боргове навантаження та достатні можливості щодо обслуговування і погашення боргу. При цьому ряд муніципальних емітентів вже провели переговори з потенційними інвесторами та отримали попередню згоду на купівлю інвесторами облігацій внутрішньої позики, що свідчить про наявність інтересу до паперів таких позичальників. Однак, в рамках виконання домовленостей з МВФ відносно скорочення обсягів державного боргу Міністерство фінансів України відмовило багатьом українським містам у позитивному висновку щодо здійснення запозичень до бюджету розвитку. Відповідно до технічного Меморандуму для отримання кредитного фінансування МВФ Україна змушена була виконати вимоги, в цілому типові для країн, які отримували подібні кредити, у тому числі: секвеструвати доходну та видаткову частини Державного бюджету (на 5% і 5,3%, відповідно), знизити запланований рівень дефіциту бюджету до 4,99% ВВП та вжити заходів для запобігання зростанню обсягів державного боргу. У зв’язку з тим, що в загальний обсяг державного боргу Міжнародний валютний фонд враховує також прямий борг органів місцевого самоврядування, це призвело до тимчасової заборони на здійснення муніципальних запозичень (випуску облігацій і залучення кредитів). Незважаючи на відсутність прямого регламентування заборони муніципальних позик у Меморандумі, та на те, що частка боргу муніципалітетів в сумі державного боргу складає лише близько 1%, Мінфін відхилив більшість заявок на випуск облігацій, за винятком окремих проектів, пов’язаних з підготовкою Євро-2012 (Київ, Харків, Львів, Донецьк). Такі дії Міністерства фінансів вже призвели до згортання проектів з енергозбереження у містах Острозі та Рівному [2,4]. Та оскільки доходи державного і місцевого бюджетів поки ще не можуть покривати заплановані видатки, Міністерство фінансів у 2010 – 2011 роках все ж дозволило деяким муніципалітетам провести рефінансування шляхом додаткових випусків облігацій внутрішньої місцевої позики (Одеса, Черкаси) та реструктуризації боргових зобов’язань (Луцьк) задля уникнення дефолтів. А в 2011 році дозвіл на емісію облігацій отримала Верховна рада АРК [3,5]. Протягом січня – лютого 2012 року Державної комісією з цінних паперів та фондового ринку випуски облігацій місцевих позик не зареєстровано [3].
Аналізуючи кредитні рейтинги, можна зробити висновки, що усі початково присвоєні рейтинги за національною рейтинговою шкалою були довгостроковими, при цьому для переважної більшості випущених облігацій були присвоєні рейтинги інвестиційних рівнів, найвищий – uaАА – був присвоєний облігаціям Запорізької міської ради, це означає, що емітент характеризується дуже високою кредитоспроможністю. Облігаціям трьох українських міст – Борисполя, Львова та Харкова – присвоєно рівень uaА, тобто ці позичальники мають високий рівень кредитоспроможності. Інвестиційний рівень кредитного рейтингу (uaВВВ) отримали також облігації міст Вінниці, Донецьку, Краматорська, Луганська та Луцьку. Найнижчі кредитні рейтинги (спекулятивного рівня) встановлювались для облігацій міст Сєвєродонецьк та Бердянськ. В умовах погіршення макроекономічної ситуації у 2008 – 2009 роках лише шести містам вдалось зберегти присвоєні раніше рейтинги на незмінному рівні, однак для трьох з них визначено негативний прогноз зміни кредитного рейтингу у майбутньому. Для інших міст кредитний рейтинг погіршений. Для облігацій Львова рейтинг був змінений на uaCCC, тобто позичальник характеризується дуже низькою кредитоспроможністю, існує потенційна вірогідність дефолту. Деякі з рейтингів призупинено [2,4].

Розглядаючи джерела погашення облігацій внутрішньої місцевої позики, потрібно зауважити, що практично всі емітенти зазначають доходи від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній власності, та від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення. У деяких випадках для сплати відсотків та погашення облігацій передбачаються кошти, що передаються із загального фонду міського бюджету до бюджету розвитку. Таким чином, можна зробити припущення, що погашення боргу за місцевими запозиченнями передбачає скорочення видатків загального фонду, тобто фінансування поточних програм з міського бюджету.

На підставі аналізу прогнозних доходів бюджетів розвитку деяких міських бюджетів протягом терміну обігу випущених облігацій місцевих позик, дані по яких наводяться у проспектах емісії, розраховано щорічні темпи приросту доходів бюджету розвитку міських бюджетів Львова, Борисполя, Харкова та Сєвєродонецька.



Рис. 1. Щорічні темпи приросту доходів бюджету розвитку міських бюджетів у 2009-2014 рр., % [7,8,9,10]

Аналізуючи зроблені розрахунки (див. рис. 1.), можна дійти висновку, що будь-якої сталої динаміки у доходах бюджетів розвитку зазначених міст не спостерігається, щороку доходи кардинальним чином змінюються. При цьому найбільший приріст доходів прогнозується якраз у роки, коли закінчується термін обігу випущених облігацій внутрішньої місцевої позики, і емітентам потрібно погашати основну суму боргу. Відповідно, майже всі доходи бюджетів розвитку у ці роки спрямовуються на погашення основної суми боргу (див. табл. 1).

Таблиця 1
Частка видатків на погашення боргу у загальній сумі видатків бюджетів розвитку міських бюджетів у 2008-2014 рр., % [7,8,9,10]




Таким чином, у роки, на які припадає погашення випущених облігацій, можливості фінансувати інші видатки з бюджету розвитку будуть майже відсутні; особливо гострою ця проблема буде для міст Бориспіль та Сєвєродонецьк.

Можна зробити припущення, що у зв’язку із проведенням Євро-2012 та парламентських виборів цього ж року, дефолтових ситуацій у містах не буде. Держава всіляко буде стримувати надмірні борги та дозвільно сприяти реструктуризації зобов’язань. Хочеться сподіватись, що проекти для проведення чемпіонату Європи з футболу, задля яких міста здійснювали емісії облігацій будуть дійсно прибутковими і в результаті їх реалізації міські ради зможуть отримати доходи, на погашення облігацій.

В таких умовах наступні випуски облігацій внутрішніх місцевих позик – питання лише часу. У найближчі роки значного розширення ринку місцевих запозичень очікувати не варто. Найбільш ймовірно, що першими муніципалітетами-емітентами стануть міста, які будуть приймати Євро-2012 та муніципалітети, яким найтяжче уникнути дефолту за раніше випущеними облігаціями без випуску нових. Так, наприклад, в березні 2012 року сесією Львівської міськради було прийнято ухвалу «Про здійснення запозичення до міського бюджету м. Львова у 2012 році», яке може набрати чинності за умови прийняття відповідного рішення Мінфіном.

На підставі проведеного аналізу динаміки ринку місцевих запозичень в Україні можна зробити узагальнюючий висновок, що на шляху його подальшого розвитку існує низка перешкод, таких як: низька інституційна спроможність органів місцевого самоврядування, низька інституційна привабливість муніципальних облігацій; обмеженість джерел доходів бюджетів розвитку, за рахунок яких здійснюється погашення основної суми місцевого боргу, що зменшує можливості здійснювати запозичення; непрогнозованість, нестабільність та швидка вичерпність доходів бюджетів розвитку від продажу комунального майна і земельних ділянок несільськогосподарського призначення; використання залучених коштів на фінансування переважно проектів, ефект від реалізації яких прямо не приводить до збільшення доходів місцевих бюджетів у майбутньому; неврахування органами місцевого самоврядування ймовірних ризиків (зокрема, валютних), пов’язаних з обслуговуванням та погашенням боргових зобов’язань та ін.

Помилки в інвестиційному менеджменті найчастіше призводять до фінансування більшого обсягу капітальних видатків порівняно з фінансовою спроможністю юрисдикції. Наслідком зниження якості фінансового менеджменту та менеджменту проектів, що фінансуються за рахунок позичених коштів, є підвищення ризиків виникнення фіскальних дисбалансів у місцевих бюджетах в майбутньому, накопичення надмірного місцевого боргу, скорочення рівня надання базових суспільних послуг.

Усунення зазначених проблем та зменшення ймовірності їх виникнення в майбутньому може бути досягнуто шляхом: забезпечення прозорості та відкритості фінансової діяльності органів місцевого самоврядування, середньо- та довгострокового планування бюджету та соціально-економічного розвитку, управління ризиками місцевих запозичень, посилення самоконтролю (самодисципліни) органів місцевого самоврядування у проведенні боргової політики.

Політика запозичень повинна бути скоординована із обсягами загального фонду, бюджету розвитку і прогнозами руху грошових коштів. Цілі боргової програми мають бути чітко і відкрито сформульовані, інформація про стан управління місцевим боргом повинна оприлюднюватись, щоб уможливити доступ до неї громади, фінансових інститутів та інших зацікавлених сторін.

Постійні фінансові надходження емітента мають базуватись на стабільних, передбачуваних і достатніх джерелах надходжень до бюджету з метою обслуговування і погашення боргу. У зв’язку з цим найоптимальнішим напрямом використання запозичених коштів є їх інвестування в інфраструктуру міста, що прямо або опосередковано працюватиме на збільшення надходжень до міського бюджету. Обслуговування боргу має бути керованим і зваженим, тому з метою зменшення навантаження на видаткову частину бюджету емітент повинен здійснювати активне управління своїм боргом.

Обсяг запозичення не може перевищувати граничний розмір боргу, визначений рішенням про місцевий бюджет на відповідний рік. Крім того, запорукою якісного обслуговування боргу є налагодження належного процесу його адміністрування і постійний моніторинг його стану. Складовою програми економічного та соціального розвитку та політики управління місцевими запозиченнями має бути детальний аналіз аспектів, пов’язаних з ризикованістю місцевих запозичень та розробка шляхів мінімізації відповідних ризиків.
Органи місцевого самоврядування мають взяти на себе відповідальність за свої фінансові рішення не тільки відповідно до закону, а також, відчуваючи відповідальність перед платниками податків. Місцевий борг таким чином є оптимальним рішенням для фінансування місцевих інвестицій, оскільки він встановлює баланс інтересів між тими, хто приймає рішення, бенефіціарами і платниками податків. Однак, боргове фінансування також вимагає зваженої і проактивної фінансової політики, в якій витрати і вигоди оцінені окремо для кожного інвестиційного проекту, а обсяг інвестицій скорегований відповідно до реальної фіскальної спроможності.

Список використаних джерел
1. http://www.auc.org.ua
2. http://www.credit-rating.ua
3. http://www.nssmc.gov.ua
4. http://www.rurik.com.ua
5. www.minfin.gov.ua
6. Інформація про випуск облігацій місцевої позики м. Одеси 2005 року // Бюлетень. Цінні папери України : газ. – 2005 р. – 5 груд. – (№ 279–280). – Режим доступу : http://www.smida.gov.ua/reestr/ folder_of_emission/04056919_05_12_05.pdf
7. Проспект емісії облігацій внутрішньої місцевої позики міста Бориспіль, 2008 рік // Бюлетень. Цінні папери України : газ. – 2008. – 07 лип. – (№ 145–146). – Режим доступу : http://www.smida.gov.ua/reestr/ folder_of_emission/04054903_07_07_08.pdf
8. Проспект емісії облігацій внутрішньої місцевої позики міста Львова 2009 року // Бюлетень. Цінні папери України : газ. – 2009. – 15 трав. – (№ 103–104). – Режим доступу : http://www.smida.gov.ua/reestr/folder_of_ emission/04055896_15_05_09.pdf
9. Проспект емісії облігацій внутрішньої місцевої позики Сєвєродонецької місцевої ради, 2008 р. – Режим доступу : www.cbonds.info/emissions/ download.php?id=9806&object
10. Проспект емісії облігацій внутрішньої місцевої позики Харківської міської ради, 2008 р. – Режим доступу : http://www.city.kharkov.ua/ documents/final.doc

НЕКОТОРЫЕ АСПЕКТЫ ПРЕОДОЛЕНИЯ ПОСЛЕДСТВИЙ СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКОГО КРИЗИСА НА СОВРЕМЕННОМ ЭТАПЕ В УКРАИНЕ

Сатов О. Я.,
аспирант кафедри політичної аналітики і прогнозування
Національної академії державного управління
при Президентові України

Мировой финансово-экономический кризис 2007 года был вызван, прежде всего, крахом ипотечной системы США, что повлекло за собой проблемы в страховой и банковской системе. В результате основной удар был нанесен платежеспособности конечного потребителя, после чего начались проблемы у многих производителей, которые для того чтобы не обанкротится, вынуждены были сокращать штат и расходы на оплату труда. Вопрос, почему произошли такие события именно в ипотечной системе США, которая являлась одной из самых прогрессивных и стабильных по сравнению с ипотечными системами в других развитых странах, остается актуальным и поныне.
По нашему мнению, ответ достаточно очевиден, поскольку ведущие финансисты США в поисках применения свободного финансового ресурса не захотели разрабатывать новые механизмы для реализации, посчитав, что ипотечная система США настолько надежна, совершенна и проверенна временем, что можно убрать 30%-ный первоначальный взнос, тем самым увеличив возможность выгодного размещения свободного ресурса. По этой причине люди с минимальным достатком и желанием «выделится», получили возможность приобретения жилья, которое не в состоянии были содержать и обслуживать. Как следствие таких событий недвижимость существенно потеряла в цене. При чем не только конкретная недвижимость, которая не обслуживалась, а ее состояние постоянно ухудшалось, но и вообще вся недвижимость, находившаяся в том или ином районе. Такая зависимость состоит в том, что ипотечная система США построена не на цене недвижимости, а на престижности поселка, где она находится. Например, один и тот же дом, находящийся на одинаковой удаленности от центра, но расположенный в разных поселках, может стоить 200 000 дол. в одном поселке и 3 000 000 дол. в другом.
К дальнейшему углублению кризиса и падению страховых и банковских систем привело не столько то, что не обслуживались новые без первого взноса кредиты, но и то, что владельцы обесцененных дорогих домов, которые платили исправно за свое имущество, отказались от него в пользу более дешевого жилья, оставив всю разницу между ценой в момент приобретения и после обвала цен на недвижимость в «собственность» банков, а те в свою очередь потребовали компенсировать понесенные убытки от страховых компаний. Последние, не выдержав такой «массовости», прекращали свое существования, объявив себя банкротами и, как результат, оставляя банковскую систему один на один со своими проблемами.
Проанализировав все вышесказанное, можно сделать вывод, что с новыми вызовами бороться старыми механизмами, мышлением и рынками невозможно. Дальнейшее усугубление кризиса было вызвано, на наш взгляд, тем, что менеджмент европейских государств не был готов к такому быстрому перепрофилированию своих экономик от зависимости экономики США. Чем, кстати, доказал, что в глобальном мире существует проблема отсутствия новой системы управления и новых механизмов, способных принимать адекватные и эффективные решения.
В развитых странах сегодня главной проблемой является проблема формирования новой системы управления и новых механизмов, в то время как проблема развития гражданского общества, способного принимать обдуманные, эффективные и взвешенные решения в ответ на сегодняшние вызовы в значительной мере решена. Проанализировав украинские реалии можно сказать, что тут больна не только власть, но и все общество. И, в первую очередь, нужно лечить общество путем изменение менталитета, поднятие уровня осведомленности, уровня ответственности за последствие сделанного шага или принятого решения. Примером болезни общества может служить то, что если даже власть действительно возьмется за борьбу, например, с коррупцией, то что в данном случае будет делать гражданское общество? По оценкам экспертов, более 70% опрошенных сказали, что дают, и будут давать взятку чиновникам потому, что так легче и быстрее. 93% из опрошенных водителей пытаются договориться с инспектором на месте посредством дачи взятки. И таких примеров очень много. Соответственно, пока не изменится отношение украинцев к тому, что проще и дешевле, на их взгляд, дать взятку, а, по мнению европейцев, проще и дешевле не нарушать правила дорожного движения или добиваться выполнение чиновником своих обязанностей без дачи взятки, никаких значимых изменений в государстве не произойдет.
Кроме решения проблемы коррупции, украинскому обществу еще необходимо переосмысление отношения к своей собственности и собственным благам, а также в отношении к сбережению или эффективному управлению тем, что имеешь.
Два основных переосмысления, которые помогут, с одной стороны, более комфортно пережить кризисные циклы, а, с другой стороны, максимально приблизят нас к европейскому качеству жизни, заключаются в следующем.
Во-первых, необходимо вспомнить забытое и близкое нам со времен СССР слово «плановость». Именно применение планирования доходов и расходов даст возможность полностью адаптироваться к современным вызовам социально-экономического характера.
Например, как правильно построить финансовые планы семьи (бюджет) так, чтобы максимально комфортно прожить в этих условиях (кризисные циклы), при этом обязательно отложив определенный процент в «накопительный фонд» от суммарного дохода вашей семьи? Вначале необходимо определить суммарный доход следующего месяца. Затем установить фиксируемую в процентном соотношении сумму от 5 до 10%, которая не зависимо от сумы дохода будет ежемесячно изыматься в накопительный фонд, задача которого решать только первоочередные не предусмотренные ежемесячные расходы. Вторым шагом оставшуюся сумму (90-95%) необходимо расписать в следующем порядке. Первым делом расписываем затраты на питание. Приобретите только необходимые продукты разово в оптовых магазинах. На этом этапе вы сможете сэкономить до семидесяти процентов от того, что вы тратите сегодня не планируя. В основном на такой процент экономии влияют две основные вещи. Первое – это разница в цене между так называемыми придомовыми магазинами и оптовыми. Второе – это то, что когда заходишь в магазин, как правило, не имеешь четкого плана касательно объема и ассортимента покупок. Именно по этой причине перерасход финансов от того, что в действительности необходимо для проживания и того, что приобретается, разнится от 40 до 70% в зависимости от достатка той или иной семьи. Старайтесь сбалансировать затраты на продукты так, чтоб они не превышали 50% от суммарного достатка из которых 45% на приобретение в оптовых магазинах, а 5% на приобретение в придомовых магазинах (хлеб, молоко). А во времена развития экономики этот процент старайтесь довести до 30, при чем не за счет сокращения затрат, а за счет развития (увеличения) суммарного семейного дохода, это даст дополнительную финансовую возможность увеличить бюджет расходов на покупку необходимых вещей и организацию своего отпуска и досуга.
Следующий шаг – точно так же, как и с продуктами питания поступайте с предметами первой необходимости, такими как предметы личной гигиены, бытовой химии и т.д., составляя список старайтесь помнить, что это должно быть действительно только необходимое и выделение этого фонда не должно превышать более 10%.
Третьим шагом необходимо сбалансировать расходы на транспорт, где выделяемый процент от суммарного дохода семьи не должен превышать 15%. В случаи, если сегодняшние затраты превышают эту норму, например за счет того, что вы ездите на своем автомобиле, а переход на коммунальный транспорт приведет эти затраты в норму, то вам необходимо максимально сократить ваше перемещения на своем транспорте. Оставшиеся 15% вам необходимо распределить на оплату коммунальных платежей, и необходимых других приобретений.
По оценкам экспертов, в европейских странах в среднем от 70 до 80% семей составляют семейные бюджеты. В Украине – не более 2%.
Такой огромный разрыв между украинцами и европейцами сохраняется практически во всем, к чему можно применить значение «сохранять, сберегать». Таким примером может стать то, что во всех европейских странах нет сезонного роста цен на овощи и фрукты, потому что у них решена проблема с хранилищам. А у нас, по оценкам экспертов аграрного рынка и управления статистики, вопрос с хранением овощных культур решен только на 15-20%. Поэтому сезонный рост цен иногда достигает до 400% (капуста, картошка осенью и весной). Точно такая же ситуация в енерегосбережении и в сбережении природных ресурсов. На наш взгляд, в Украине был очень удачный опыт внедрения государственной программы, когда не за счет государства, а за счет граждан Украины был внедрен план по установке узлов учета потребления горячей и холодной воды. Такие действия в целом по Украине сократили порядка 50% потребления воды, что является самым эффективным примененным приемом по сбережению природных ресурсов за все двадцать лет независимости.
За пять лет (2000 – 2005 гг.) в Украине 85% всех потребителей воды установили индивидуальные счетчики на горячую и холодную воду. И на сегодняшний день мы не найдем ни одной семьи у которой расход воды остались такими же, как и до установки счетчиков. Каждая семья на своем опыте ощутила то, что расходы на оплату за воду сократились минимум на 40%. При чем есть категория людей, где этот процент достигает 90%. Только непонятно почему никто не задумался, а за счет чего же сократилась оплата за воду. Ведь никто ничего не менял ни в системе доставки воды до потребителя, путем сокращения расстояния, ни в системе ее очистки, путем усовершенствования технологии очистки воды для сокращения себестоимости, ни новые магистральные трубы не прокладывались, только поставили узел учета и сразу затраты сократились. Ответ очевиден. Во-первых, визуальное наличие счетчиков, а именно то, как быстро крутятся его числовые колесики очень дисциплинирует потребителя, заставляя его бережно относится к потреблению, что есть немаловажным аспектом в рамках борьбы за сохранение природных ресурсов. Во-вторых, установка именно индивидуальных узлов учета потребления полностью сделала невозможными все махинации со списанием убытков за счет потерь на старых трубопроводах и перераспределение их на каждого потребителя.
Показательно, что было очень много противников применения индивидуальных счетчиков, в частности, они опасались, что рухнут производители воды, потому что по отчетам убытки у некоторых производителей достигали 130%. Но практика показала, что до сегодняшнего дня ни один из производителей не прекратил свое существование. А убытки куда-то делись сами собой. Ведь новых трубопроводов мы не наблюдаем, да и в технологии, к сожалению, ничего не изменилось.
На наш взгляд, установка именно индивидуальных узлов учета тепла, считающих не объем проходящей жидкости, а гигакалорию, которая вычисляется от температуры и объема жидкости, может привести к сокращению расходов до 70 %. Реалистичность такого показателя сокращения расходов достаточно высока, потому что сейчас существуют точно такие же проблемы в системе теплокомунэнерго, как и в 90-е года в системе водоканалов. Такой подход поможет начать и очень быстро завершить государственную программу, принятую еще в 2002 году по утеплению стен, которые служат на сегодняшний день только как преграда от ветра и дождя. Ведь здесь тоже сыграет роль визуальное ощущения двигающихся цифр на счетчике. А полученный опыт при планировании своих доходов и расходов поможет найти ресурс (как временный, так и финансовый), для одноразового капиталовложения и дальнейшей постоянной экономии. Кроме этого, конечный потребитель получит и дополнительные выгоды за меньшие деньги. Например, применение технологии утепление стен и установка индивидуального узла учета на отопление в квартире даст то, что летом будет намного прохладнее, а зимой гораздо теплее, при этом потребитель будет платить минимум на 50 % меньше, чем платит сейчас. Предоставляемая услуга станет гораздо качественнее, потому что если жидкость дойдет до потребителя, допустим меньше 50 градусов, а узел учета тепла, который считает гигакалорию, не будет учитывать этот оббьем жидкости, потому что температура жидкости меньше минимального температурного режима. Соответственно для того, чтобы предприятие теплокомунэнерго имело полное право требовать оплату за свои услуги, оно вынужденно будет повысить качество оказываемой услуги.
Применение узлов учета, которые считают не только объем оказанной услуги, но и качество этого объема, будет самым эффективным шагом к повышению оказываемой услуги и при этом за гораздо меньшие деньги. Также очень важно и изменение понимания к сохранению теплоносителя. И в этом плане необходимо изменения менталитета потребителя. Не надо ждать, когда государство сделает то, что по своей сути делать и не должно, потому что квартиры в большинстве случаев приватизированы, а значит стены, которые ограждают квартиру от улицы, уже не государственные. И утеплять их нужно за свой счет (особенно учитывая тот факт, что это не так дорого, как кажется). Сегодня процент утепливших стены домов настолько низок потому, что люди не понимают, как с помощью этого можно уменьшить ежемесячные расходы, а это возможно только при установке узлов учета. А все оправдания о том, что не дают, не разрешают – это отговорка или вера в мифы.
Таким образом, необходимо четкое понимание трех вещей:
1) что и для чего делать (что делать? утеплить стены, установить индивидуальные узлы учета тепла считающие гигакалорию; для чего? прежде всего, для улучшения внутреннего микроклимата зимой и летом, так же это приведет к сокращению затрат и улучшению качества оказываемой услуги);
2) как это сделать (перейти на письменное общение с чиновником и в случае даже достаточно мотивированного отказа добиваться реализации своих конституционных прав в судебном порядке);
3) что для этого надо (получить технические условия, и в случаи отказа заставить теплокомунэнерго с помощью суда разработать и согласовать проект установки узлов учета тепла, установить приборы, произвести опломбировку приборов).
Такие изменения по отношению к сбережению в значительной мере могут поспособствовать формированию гражданского общества в стране, так как составление семейных бюджетов, поиск оптимизации затрат путем применения новых технологий и учета, не может происходить без анализа, плана и поиска соответствующих методов. Все это развивает аналитический компонент, способствует принятию адекватных и эффективных решений, а также учит отстаивать свою позицию с помощью официально разрешенных методов (например, в судебном порядке). Таким образом, только высокий уровень образованности, а также вовлеченности гражданского общества в процесс принятия политических и управленческих решений способны сделать нас развитым европейским государством.

ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНО ВІДПОВІДАЛЬНОГО БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ

Рейтерович І.В.,
кандидат політичних наук,
доцент кафедри політичної аналітики і прогнозування
Національної академії державного управління
при Президентові України

Поняття «соціальна відповідальність», «корпоративна соціальна відповідальність» останні кілька десятиліть є невід’ємною складовою ведення великого бізнесу в країнах Західної Європи та Північної Америки. Будь-яка компанія намагається бути максимально ефективною, виробляти та продавати якісну продукцію у якомога більших масштабах. Проте подібна діяльність має також соціальну складову. Соціальна відповідальність бізнесу в економіці – це відповідна якість товарів та послуг, гідні умови роботи персоналу, високий рівень безпеки виробництва тощо. Разом з тим, корпоративна соціальна відповідальність бізнесу є також складовою процесу розвитку громадянського суспільства, адже витрачаючи кошти на різноманітні соціальні програми, компанії створюють у довгостроковій перспективі сприятливе соціальне середовище, максимально комфортне для ведення бізнесу. Зазначимо, що передусім мова йде про великі корпорації та їх відповідальність перед суспільством, що дозволяє в значній мірі скорегувати їх «негативну енергію», направлену на монополізацію та олігархізацію. Для України, яка знаходиться в стані «постолігархічної трансформації», дане питання набуває особливої актуальності.
Попри те, що в зарубіжній управлінській теорії відсутнє «класичне» визначення соціальної відповідальності бізнесу, бо, на відміну від юридичної, соціальна відповідальність не передбачає жорстких норм, більшість дослідників розуміють під соціальною відповідальністю бізнесу добровільні обов’язки бізнесменів проводити таку політику, приймати такі рішення та розвивати такі напрямки діяльності, які є оптимальними з точки зору цілей та цінностей суспільства. Так, зокрема, Ф.Котлер, Дж.Боуен, Дж.Мейкенз вважають, що «соціальна концепція маркетингу – це найновіше досягнення філософії бізнесу, адже вона стверджує, що підприємство повинно визначати потреби та інтереси свого цільового ринку і задовольняти їх більш ефективно, ніж конкуренти, але так, щоб підтримувати або підвищувати рівень добробуту споживача та суспільства в цілому». На думку Л.Амджадін, під соціальною відповідальністю, на відміну від юридичної, мається на увазі певний рівень добровільного відгуку на соціальні проблеми з боку бізнес-груп, а також обов’язки їх власників проводити політику, виходячи з цілей та цінностей суспільства.
Нарешті, достатньо універсальне визначення явища соціально відповідального бізнесу було подано на Всесвітньому бізнес-конгресі з питань сталого розвитку, де, зокрема, зазначається, що корпоративна соціальна відповідальність – це постійна прихильність бізнесу принципам ведення справ на основі етики та готовність вносити свій внесок в економічний розвиток, паралельно покращуючи рівень життя своїх робітників і суспільства в цілому.
Формування принципів соціально відповідального бізнесу відбувалося впродовж досить тривалого часу. На сьогодні міжнародні принципи та стандарти соціально відповідального бізнесу сформульовані в документах ООН, ЄС та ОЕСР. Зокрема, ООН у 1980 році розробила кодекс поведінки транснаціональних компаній, який пізніше був доповнений Глобальним договором, що об’єднав на добровільних началах установи ООН з компаніями, трудовими неурядовими організаціями та іншими структурами громадянського суспільства, зацікавленими у стимулюванні дій і партнерства на підтримку принципів в сфері прав людини, трудових відносин та охорони довкілля.
У свою чергу Європейська комісія оприлюднила Зелену книгу «Просування європейського підходу до соціальної відповідальності бізнесу», яка є орієнтиром для компаній в питаннях соціальної відповідальності. Нарешті, внеском ОЕСР у розвиток політики з впровадження соціально відповідального бізнесу є прийняття «Керівних принципів ОЕСР для транснаціональних компаній».
Отже, в цілому можна стверджувати, що соціальна відповідальність бізнесу – це своєрідний суспільний договір між бізнесом, владою та суспільством, головна мета якого полягає у сприянні благу всього суспільства.
Починаючи з 2005 року ідеї соціально відповідального бізнесу починають поступово користуватися популярністю і в бізнесовому середовищі України (передусім мова йде про великий бізнес). Зокрема, українські компанії почали приєднуватися до Глобального договору ООН, що сприяє утвердженню в світі принципів соціально відповідального бізнесу, компанія «SCM» стала ініціатором застосування принципів соціально відповідального бізнесу на корпоративному рівні.
Водночас, слід наголосити на тому, що головна мета фінансово-політичних груп в експлуатуванні ідеї соціально відповідального бізнесу від початку полягала у збереженні статус-кво у відносинах з владою, що дозволяло зберегти вже набуті капітали та примножувати їх надалі. Показовим у цьому контексті є той факт, що майже всі культурно-мистецькі та інші меценатські проекти, якими займався великий бізнес за часів президентства В. Ющенка, були ініційовані безпосередньо самим главою держави.
На сьогоднішній день більшість вітчизняних фінансово-політичних груп, попри безпосередню інкорпорацію у владу в результаті парламентських виборів 2007 року та президентських виборів 2010 року, свідомо обмежують свої інтереси передусім проблемами розвитку власного бізнесу, а значущі суспільні проблеми вирішуються за допомогою державного бюджету, органів державної влади та місцевого самоврядування. Таким чином, соціальна роль великого капіталу в Україні все ще залишається вкрай незначною, інституціональна система партнерства, що діє в Україні, має формальний характер і не відповідає світовим стандартам, відповідно українські фінансово-політичні групи обмежують свою діяльність у цій сфері епізодичними добродійними акціями, що призводить, по-перше, до актуалізації «антиолігархічної» складової в українському суспільстві, по-друге, дає привід деяким політичним силам активно використовувати цей чинник для здобуття електоральної підтримки.
Однак повільне формування соціально відповідального бізнесу в Україні пов’язано не лише з суб’єктивними (фактор фінансово-політичних груп та їх інкорпорація у владну систему), але й об’єктивними чинниками, найголовніші з яких знаходяться у полі взаємодії «держава – бізнес». Так, зокрема, держава проводить неефективну політику, пов’язану з підтримкою та заохоченням соціально відповідальних компаній. По суті, в Україні вона відсутня як така та зводиться до кулуарних схем, основою яких є корупція. Не менш важливою причиною є відсутність або нерозвиненість законодавчої бази, яка повинна сприяти розвитку соціально відповідального бізнесу (у даному контексті показовою є ситуація з прийняттям закону про меценатство, спонсорство і благодійність – зареєстровані у Верховній Раді України законопроекти мають декларативний характер та не передбачають зміну податкового законодавства).
Серед причин, які гальмують розвиток соціально відповідального бізнесу, також необхідно відзначити: а) відсутність податкових пільг для соціально відповідальних бізнесменів (як це прийнято в країнах ЄС); б) нестачу кваліфікованих кадрів з управління соціальними програмами компаній (в даному контексті позитивним наслідком започаткованої Президентом України В.Януковичем адміністративної реформи, яка передбачає скорочення кількості державних службовців, може стати перехід частини звільнених спеціалістів з соціальної роботи з державного в комерційний сектор); в) побоювання підприємців та компаній, що кошти, які вони передадуть на різноманітні соціальні програми, буду використані нераціонально або розкрадені.
В цілому потрібно враховувати, що процес формування соціально-відповідального бізнесу повинен бути обов’язково тристороннім. По-перше, у ньому повинен бути зацікавлений сам бізнес, передусім – великий бізнес (у випадку України мова йде про фінансово-політичні групи впливу). Це дозволить суттєво покращити імідж компанії (перш за все на західних ринках, адже європейські компанії вкрай прискіпливо ставляться до подібних аспектів діяльності своїх партнерів). Не менш важливим є покращення відповідної репутації компанії всередині держави, що дозволяє, використовуючи прозорі партнерські відносини з органами влади, зменшити представницькі та рекламні витрати, а також утримувати кваліфіковані кадри у своїй структурі. Також потрібно враховувати, що не менш важливим є формування позитивного образу великого бізнесу в очах громадськості (в Україні ця проблема є надзвичайно актуальною, враховуючи в цілому неправовий процес приватизації в 1990-х роках, в результаті якого були сформовані основні великі політико-економічні групи впливу, а пересічні громадяни, по суті, залишилися поза розподілом державного майна).
Нарешті, соціальна направленість бізнесу сприяє покращенню інвестиційній привабливості компанії і, як результат, в цілому підвищує загальний рівень ефективності ведення бізнесу. Це пов’язано з тим, що компанії, які приймають участь у соціальних проектах, отримують додаткові переваги за рахунок зростання продуктивності праці, розширення клієнтської бази, зменшення операційних витрат тощо.
Крім того, розвиток соціальної складової дозволить вітчизняному великому бізнесу, який інституалізований у вигляді фінансово-політичних груп, суттєво зміцнити свій соціальний капітал, який доповнює такі ресурси фінансово-політичної групи, як економічний (рівень впливу на процеси в національній економіці) та політичний (вплив на вироблення основ внутрішньої та зовнішньої політики). Перш за все, в контексті формування соціального капіталу фінансово-політичної групи мається на увазі найманий персонал компаній, тобто те коло осіб, що забезпечують нормальне функціонування фінансово-політичної групи передусім як економічного інституту. До них належать звичайні працівники та фахівці, управлінці середньої та вищої ланки, власники-акціонери. Показово, що складовою «соціального капіталу» фінансово-політичної групи часто виступають мешканці тих населених пунктів, де розташовані підприємства компанії. Характерним прикладом використання «соціального капіталу» в Україні була діяльність «Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча», який визначає життя цілого міста та значної частини області, утворюючи, по суті, замкнуту самодостатню систему, яка живе у єдиній системі політичних координат, що визначалася фракційною приналежністю колишнього формально власника комбінату В.Бойка.
При цьому, соціальний чинник, хоча він і не має прямого впливу на прийняття політичних рішень, можна ефективно використовувати як засіб тиску на центральні органи влади (достатньо згадати шахтарські страйки та походи шахтарів на Київ у першій половині 90-х років ХХ століття).
Не менш важливою складовою політичного та соціального ресурсу фінансово-політичної групи є її акціонери або топ-менеджмент, що визначає соціально-економічну та політичну стратегію групи. Досить часто ця вища ланка «соціального капіталу» безпосередньо інтегрується до органів виконавчої та законодавчої влади (передусім до Верховної Ради України).
По-друге, у формуванні соціально відповідального бізнесу повинна бути зацікавлена держава. Це дозволить, з одного боку, зменшити рівень соціальної напруги в суспільстві (як в окремих регіонах, орієнтованих на ті чи інші сфери промисловості, так і в країні в цілому). З іншого боку, активний розвиток соціально відповідального бізнесу в перспективі може призвести до зменшення деяких соціальних видатків державного бюджету, які буде фінансувати великий бізнес. При цьому мова може йти про розвиток великих інфраструктурних проектів в межах всієї країни (наприклад, розвиток деяких видів спорту – за традицією, в Україні мова йде передусім про футбол).
В цілому, враховуючи зарубіжний досвід, саме держава повинна визначити спеціальні органи, відповідальні за проблеми формування соціально відповідального бізнесу, взяти на себе ініціативу щодо розробки та поширення відповідних принципів, організовувати різноманітні рейтинги з подальшим присвоєнням відзнак компаніям, які системно впроваджують принципи корпоративної соціальної відповідальності тощо.
По-третє, до формування соціально відповідального бізнесу повинно бути готове саме суспільство (перш за все громадські організації, задіяні в сфері співпраці з бізнесом – наприклад, профспілки, різноманітні асоціації, консультаційні та дослідницькі центри тощо, які повинні, відстоюючи інтереси працівників, паралельно лобіювати й інтереси роботодавців у реалізації проектів, що мають за мету розвивати кодекси поведінки корпорацій – тобто, мова йде про своєрідного посередника, арбітра, який виконує функції інформаційно-аналітичного супроводження вироблення стратегії розвитку соціально відповідального бізнесу).
Таким чином, ефективна соціальна діяльність бізнесу можлива лише тоді, коли громадяни сприймають її не як своєрідний «хабар» напередодні чергових виборів до парламенту або місцевих рад, а як системний процес, у якому чітко розподілені функції та, відповідно, кінцеві дивіденди.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ВАЛЮТНИХ РЕЗЕРВІВ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

Щедрін Ю. В.,
аспірант кафедри політичної аналітики і прогнозування
Національної академії державного управління
При Президентові України

За прогнозами деяких експертів, юань може стати четвертою валютою в структурі резервів Національного банку України.
Національний банк України і Народний банк Китаю узгодили деталі та досягли домовленості щодо підписання угоди про валютний своп. Укладання зазначеної угоди дасть змогу суб’єктам господарювання обох країн використовувати національні валюти для здійснення експортно-імпортних операцій і проведення розрахунків у національних валютах без залучення валют третіх країн.
Проте, на нашу думку, на сьогодні юань навряд чи може стати серйозною резервною валютою, такою як долар або євро. В кращому випадку він стане третьою, а то й четвертою після рубля валютою в структурі резервів Національного банку України.
На першому місці в валютних резервах Національного банку України і надалі буде долар, а на другому – євро, який, разом з тим, буде поступово втрачати свої позиції. У зв’язку з газовими домовленостями на третє місце вийде російський рубль.
Крім того, у структурі валютних резервів Національного банку України можливо будуть з’являтися такі валюти, як швейцарський франк та японська єна, але в дуже незначних пропорціях. В цілому ж бажання Національного банку України збільшити обсяг юанів у своїх валютних резервах є далекоглядним кроком.
Це не є новаторським кроком, Україна просто продовжує світову тенденцію та диверсифікує частину коштів в юань. Це абсолютно нормальна та правильна політика. На нашу думку, це правильний крок з боку Національного банку України. Все буде залежати від кон’юнктури, від того, як буде проходити рух курсу юаня. Якщо юань буде укріплюватися, то його доля у структурі резервів Національного банку України можливо буде збільшуватися.

СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ КРИЗИ АБО ДЕЩО ПРО ЕФЕКТИВНЕ УПРАВЛІННЯ.

Мікс із статей і інтерв`ю для UBR, Діалог UA

Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор, завідуючий кафедрою політичної аналітики та прогнозування Національної Академії державного управління при Президентові України, голова Платформи «Діалог Євразії» в Україні.

Розвиток людства – це в значній мірі мережевий феномен. Інтелект кожного з нас є складовою колективного розуму, що змінює цивілізацію. Суспільство формує нові світові виклики, вимоги, моду і неофіційні правила гри, що визначають соціально-економічну, політичну і гуманітарну поведінку мільйонів громадян. За цих умов інтелект одиниць сигналізує про час змін і провокує до пошуку нових форм суспільних відносин, що зможуть породити більш якісну і відповідну сучасними вимогам культуру управління у всіх сферах суспільного життя. Проте суспільний і приватний егоїзм, інтелектуальна обмеженість, соціальна безвідповідальність так званої політико-економічної, і не тільки, еліти, яка закривається у власному світі стереотипів, страхів і нереалізованих амбіцій, породжує суспільну глухоту і параліч державних інституцій.

Перефразуючи відомого російського письменника В. Астафєва можна стверджувати що Україну і Росію зможе згубити або безпробудне хамство, або самовпевнене жлобство. Небезпека «планової» економіки і загроза жити за вказівкою одних не повинні бути індульгенцією для колективної «ринкової» безвідповідальності інших. Апологет і ідеолог буржуазії Жак Кальвін казав, що: «…буржуазія повинна вести себе скромно - тільки тоді вони зможуть мати моральне право вимагати щось від інших членів суспільства». Ми не ведемо мову про моральність реформаторів і їх візаві, ми говоримо про їх фаховість і адекватність до суспільних змін, що породжені глобальними викликами. Цікаві розмови у ЗМІ українських учасників «Forbes» і їх політичних партнерів про «спільну соціальну відповідальність за долю реформ» викликає, м’яко кажучи, здивування у тих кого ми називаємо «середнім класом». За даними ООН українська економіка займає четверте місце серед десяти найгірших економік світу, а четверо із п’яти українців живе за межею бідності. Здається, що нашим шановним олігархам і тим, хто до них тяжіє, потрібна демократія, лише як засіб отримання додаткових дивідендів під час кризи, захисту капіталу від перерозподілу і легалізації його усіма засобами на «демократичному Заході». Там також потрібні живі кошти і «агенти впливу» для росту власних національних економік, але виникає загроза переродження традиційних демократичних принципів і громадянських інститутів на приватний бізнес - проект для «своїх». Ну прямо як раніше: «соціалізм для своїх», «капіталізм для своїх» і «демократія для своїх». Виникла система обмеженого доступу до ресурсів і власності – «квазідемократія» для перехідних суспільств.

Криза культури управління ХХ століття вже давно стукалася у двері, варто за десять років подивитися, хто з експертів і політиків що казав. Чому не було відповідної реакції? Тому, що така ситуація була вигідна для більшості світових гравців. Вони вирішували тактичні завдання - підтримки тотального контролю щодо збереження власного статус–кво, спираючись на існуючу кон’юнктуру цін на ресурси і діючий світовий порядок. У свою чергу український істеблішмент під різним "ідеологічним соусом" експериментував с власною державністю, власними демократичними принципами і власними громадянами. Залишається питання до громадян: чи варто скиглити сьогодні, – «бачили очі, що вибирали – їжте, хоч повилазте». Досвід двадцяти років новітньої української державності засвідчив: сформувалася новітня політична нація освічених і проінформованих прагматиків – нігілістів.
Далі щось буде, як казав український гуморист Остап Вишня.

Ми вже чули тезу, що кризи немає, вона у розумі тих хто про неї говорить, але вона існує незалежно від економічних і політичних прогнозів. Вона - індикатор ефективності суспільної культури управління і спроможності інститутів суспільства до модернізації. По-перше, саме визначення слова «сrisis» перекладається довільно, як поворотний пункт, час змін, тобто потреба в змінах. Натомість колапс – це можлива смерть. Про останній варіант говорити не доцільно, так як світовий економічний і політичний істеблішмент шукає шляхи ефективної трансформації суспільно - економічних відносин, що спроможні вивести країни з кризи.

Світова економічна і політична криза вимагає кардинальних змін в системі управління на усіх рівнях суспільного розвитку. Свого часу, радянський вчений, академік П.Альохін, розробник теорії функціональних систем, казав, що бажань буває багато, але на конкретну дію перетвориться лише один напрямок в конкретний проміжок часу. На думку більшості експертів–економістів, правлячий клас не зміг або не схотів, бо це не було вигідно, розв’язати дві ключові проблеми, що мали ланцюгові реакції пов’язані між собою. Це державні і банківські борги, а я б добавив – стратегічне бачення вирішення проблеми і криза суспільної довіри. Сумнів у платоспроможності урядів призвів до різкого подорожчання кредитів і падіння цін на облігації. Недовіра впала і на банківську систему, яка не змогла бути адекватною вимогам сучасної економіки і стала заручником системних спекуляцій.
Друга проблема – соціальна шокова терапія, що намагається вирішити проблему боргів, але призупиняє темпи економічного росту, а це породжує ще гіршу ситуацію в державі. Підвищення податків і скорочення державних видатків не уникнути, але це тільки уповільнить зростання економіки в цілому, а цілі по скороченню бюджетного дефіциту залишиться недосяжними. У момент «Ч» рецесія і безробіття спровокують політичну реакцію і виборці винесуть реформаторів, що намагалися збалансувати бюджет, за межі політичного олімпу. Українські реалії можуть бути дещо «веселіші», враховуючи сучасну соціальну структуру нашого суспільства. А далі може бути гірше. Але це тема вже іншої розмови .

Ще раз підкреслюємо: попередники кризи - суспільні і технологічні катастрофи - засвідчили кризу організаційної культури у світі. Насамперед, реальна причина більшості суспільних проблем лежить в області технологій, а розподіл прибутків – це інша тема, особливо для українців.

Незалежно від ідеологічної заангажованості, матеріальної і корпоративної залежності ми можемо говорити, що традиційна капіталістично-ринкова економіка ХХ сторіччя потребує системної соціальної модернізації, яка б відповідала глобальним і національним вимогам сторіччя ХХІ. Традиційна форма взаємостосунків: держава – громадянин – корпорації, на нашу думку, вже вичерпала свій ресурс, і є потреба у нових правилах співіснування між основними суб’єктами суспільно-економічних відносини у вигляді нового суспільного договору та нової системі соціального управління. Насамперед, для українців і не тільки, мова йде про новий соціальний баланс між зубожілою більшістю у вигляді середнього класу і надзаможною меншістю, соціальну відповідальність бізнесу, ефективний розподіл обмежених ресурсів з боку професійного державного менеджменту, інтеграцію людей похилого і молодого віку у нову соціальну інфраструктуру суспільства, пошук нових інтегральних бізнес технологій та фінансових ресурсів, перезавантаження системи суспільних відносин на глобальному та національному рівнях, та багато чого іншого.

Ця криза, насамперед, може свідчити про те, що сьогодні у більшості країн немає ресурсу для її подолання, а також відсутні нові моделі управління економікою. Йде пошук «крайніх» національних економік і соціальних груп , перерозподіл ресурсів і зміна їх власників, мавпування застарілих соціально–економічних кліше і кластерів. Проте не вирішується головне завдання - стабілізувати глобальну економіку. Можна погодитися з лауреатом Нобелевської премії у галузі економіки за 2001 рік Майклом Спенсом у тому, що людство не готове уникати бумів і падінь, але тоді ми ставимо питання – чи готове людство усвідомити досвід з повторення рецесії і економічних підйомів і виробити моделі поведінки за участю основних суб’єктів суспільно–економічного життя. Ось в чому питання. Якщо дуже коротко, то суть справи полягає у тому, що те, що ми називаємо ХХІ сторіччям, вже давно повинно було зіткнутися з циклічною кризою системи управління. Тобто, ми прийшли до висновку, що ресурси базової моделі управління, традиційної для ліберальної економіки ХХ ст., в значній мірі себе вичерпали і потребують нових підходів у вигляді ефективних механізмів соціальної відповідальності серед основних суб’єктів політико-економічного простору і підвищення політичного впливу держави на ситуацію в економіці.

Насамперед, мова йде про «державу в дії», де акцент робиться на розумінні складних механізмів публічної політики у ринковій економіці. А це визначення ключових суспільно значущих проблем, які хвилюють суспільство і які необхідно вирішити, це визначення дійових осіб публічної політики, які будуть пропонувати стратегію модернізації. Це скорочення бюджетного дефіциту та структурних боргів, одночасно концентруючи ресурси у нових технологіях та бізнес проектах спроможних спричинити зростання економіки. Це управління конфліктами та ефективний перерозподіл ресурсів між різними соціальними і корпоративними групами та багато іншого. Проте, варто не плутати ліберальні цінності і ліберальну модель економіки, яка потребує кардинальної модернізації в контексті сучасних вимог.

Міф про універсальність ринкових інструментів і штучна монетаризація віртуальної економіки при пасивній ролі держави призвели до системної соціальної кризи. Зниження ролі держави як посередника, прогнозиста і гаранта в економічних процесах призвело до того, що на сьогоднішній день сформувалася хибна монетарна політика, що базувалась на нерозумних банківських ризиках. Пріоритети були орієнтовані не на реальну, а на віртуальну економіку послуг і інформаційних технологій. А також велику роль у розвитку кризи зіграло те явище, що ми називаємо - безвідповідальність політико-управлінського менеджменту, який сформував і розвивав культуру безвідповідального споживача. Це по-перше.

По–друге, створюється нова система соціокультурних і управлінських цінностей, що повинна відповісти на сучасні виклики, які можна об’єднати у шість груп ризиків, спроможних створити системні загрози світу у найближчі чотири роки і втягнути у перманентні конфлікти більшість країн. До речі, на думку окремих експертів, ці локальні , але «гарячі» конфлікти спроможні вивести ряд країн, зокрема і «цивілізований» світ в цілому, з економічної рецесії.

І ось тут вже виникають наступні питання.

Перше – це питання соціальної відповідальності за управління економікою, ефективності виробництва і споживання, та прогнозування наслідків від прийнятих рішень, спроможних забезпечити сталий розвиток суспільства. Тому навіть прихильники ліберальної моделі економіки вважають за необхідне підвищення ролі держави у моделюванні економічних процесів та реформуванні соціально-економічної системи. Ось чому на думку окремих американських фахівців економічні реформи в державі повинні проводити люди, які не представляють корпорації тому, що завдання, цілі, кінцеві користувачі і групи мішеней держави і корпорацій можуть суттєво розрізнятися.

Бізнес може бути одним із ключових носіїв соціальних змін та інновацій, проте його діяльність відбувається у межах нових суспільних відносин і нового соціального договору. Як казав Білл Гейтс, кожний бізнесмен хоч на хвилину мріє стати монополістом… Але на заваді повинні стояти інститути держави, які є ефективними і соціально відповідальними. Відповідальність держави полягає у тому, що вона повинна створити умови для економічного зростання. Оживити попит і пропозицію зосередившись на малому і середньому бізнесі, що створює більшість робочих місць, як приклад - Європа, і готовий до інноваційних експериментів. І ось тут європейська соціальна модель може бути не слабкістю а силою. З одного боку лібералізація послуг, пошук нових технологій і ринків, стимулювання бізнес ініціативи, а з іншого перепрофілювання бізнесу, перенавчання кадрів і т.п. За цих умов у уряду є шанс зберегти соціальну підтримку і не зійти з курсу реформ навіть – ліберальних.

Слід звернути увагу і на те, що змінюється і моделі «суспільного споживання» яке є і буде «двигуном» суспільного розвитку і економіки, але деякий час культура споживання буде відчувати потужний тиск соціального прагматизму.

Реальна економіка сьогодні потерпає через апетити віртуальної банківської економіки та неефективної системи державного управління. Водночас розбалансувалися і попит, і пропозиція. Можливо, і є що продати для одних, але вони не можуть купити через брак коштів, а інші можуть купити, але немає що їм продати. Створився великий простір глобальної віртуальної економіки, що ганяла спекулятивне «повітря» у вигляді незабезпечених грошей, які мають політичний і спекулятивний присмак. Виходячи з реалій, світ визнає необхідність повернути частину регуляторних функцій державі, але вже не як домінуючому «патерналісту», а як арбітру, що слідкує за виконанням соціальних договорів між владою і громадянином, між громадянським суспільством і корпораціями.

Не будучи ортодоксами і прихильниками всіляких «-ізмів», ми вважаємо, що майбутнє за прагматичною моделлю публічної політики, спроможною вибирати якісний інструментарій із різних моделей соціального розвитку.

Сьогодні ми повинні чітко визначити, що відбувається черговий розвиток циклу цивілізації і культури управління. Я його називаю «постінформаційним або синтетичним», коли знову у середовищі суспільства формуються засади нових соціально-економічних відносин, які зможуть оживити сектор реальної економіки і забезпечити стабільний розвиток соціальної інфраструктури.

Постійне повторення циклів, але вже на іншому більш високому рівні забезпечує засади свідомого прогресу на землі. Суспільні цикли відповідають за рух, відновлення і суспільний розвиток. Покоління за поколінням, криза за кризою, підйом за підйомом – людство відбирало найбільш ефективні суспільні, економічні і технічні рішення. Збираючи у собі ледве помітні суспільні зміни циклічний процес породжує нові більш якісні соціально-економічні стосунки. Далекоглядність і самоконтроль у вигляді культурної еволюції управління дозволяє передавати інформацію, знання, технології - удосконалюючи соціально-економічний організм. За цих умов до традиційних стосунків, між державою і громадянином, що несуть на собі політико–юридичну відповідальність приєднуються інтереси національних і транснаціональних корпорацій, яким держава у свій час передала або ж продала свої контролюючі і посередницькі функції. Цей важливий суб’єкт соціально–економічних і політичних зносин залишився за межами суспільної і соціальної відповідальності, що в свою чергу може загрожувати національні безпеці держави. Українських прикладів – безліч!

Посилаюсь на колишнього віце-президента США Альберта Гора, лауреата Нобелівської премії, можна стверджувати, що криза починається з безвідповідальності корпорацій і держави. Але мова йде не про тотальний державний патерналізм, коли держава втручається в усі сфери життя, зокрема і в економіку, а саме про політичний контроль, коли вона створює рівні умови та правила для всіх і жорстко контролює їхнє виконання, розподіляючи відповідальність між усіма суб’єктами суспільно-економічних відносин – від простих платників податків до олігархів.

І ця спроба держави поновити свою функцію арбітра соціального договору необхідна тому, що економіку розвивати в період криз, соціальних потрясінь і революції - важко. Тут є сенс згадати про альтернативну енергетику. Але альтернативи сьогодні потребують усі сфери суспільного життя. Наприклад, у Бостоні відбулася конференція провідних політ економістів, які прийшли до висновку про необхідність пошуку нової форми суспільного порядку на базі соціалізму у поєднанні з ідеями лібералізму. Тобто, держава має підвищувати свою роль, наприклад, у розробці нових технологій і підтримувати бізнес у пошуку нових сфер реалізації. От чому у нас спостерігається міграція не лише робочих рук, а насамперед, що страшніше, – мозків. За цих умов Україна має шанс стати аутсайдером Європейського простору. На мою думку, в процесі глобалізації будуть формуватися держави першого, другого і навіть п’ятого рівнів розвитку. У кращому випадку, такі держави будуть забезпечувати виживання державам першого – другого ешелону - власними ресурсами.

Наступне – це питання ефективного перерозподілу обмежених ресурсів, які спрямовані не на проїдання, а на системний розвиток. Варто визначитись на кого ставити і чого очікувати. Сталін, до речі, розвивав індустрію за рахунок селянства, а у нас за рахунок кого і чого розвивається економіка і для кого?

Далі – це управління конфліктами і кризами в економіці, тобто корпоративними конфліктами, де держава виконуючи функцію арбітра повинна фахове відстоювати інтереси більшості і з залученням - меншості.

До тих пір поки в Україні не будуть поважати інтелект, і не відбудеться його капіталізація, доти не можна вважати нашу державу - демократичною, правовою і ринковою країною. Часто інтелектуальний продукт на українському ринку не має ціни, його крадуть . І це не поодинокий випадок, а, скоріше, правило. Дуже часто не мають ціни винаходи, патенти, науковий доробок. Їх дуже важко капіталізувати, оцінити і продати. А це може свідчити про те, що Україна втрачає звання технологічної держави. Ми повинні бути конкурентними. Ми не повинні ставати однаково сірими. Адже це одне й те саме, чи ми були сірими при комунізмі, чи ми станемо сірими при капіталізмі. Натомість ми повинні стати ефективними і конкурентними, прийнявши цивілізаційні правила гри.

Цей баланс повинен забезпечити сталий соціальний розвиток України. Адже ми можемо навіть перестати бути державою, – це у гіршому випадку, або у кращому – залишимось державою обслуговуючого типу, і тоді нікому не потрібні будуть наші олігархи, які будуть швидко вимиті з України. Крім того, Україна може перетвориться на «якусь сортну» державу, що забезпечуватиме Європейський Союз конкретним харчовим продуктом сільськогосподарського спрямування. Це, повторюю, в кращому випадку, або ми взагалі випадемо з сфери розподілу праці, тим паче, що глобалізація не зупиниться. Ми можемо казати про те, що дещо призупиняться темпи глобалізації. І першою причиною став конфлікт, – між глобалізаційним процесом і національними інтересами держав в умовах кризи. Тобто, була впевненість, що перестануть існувати національні держави – ні, вони живуть, а подекуди і дуже непогано. Концепція Президента США Барака Обами «Велика Америка» і програма Прем’єра Росії Володимира Путіна свідчать про посилення конкуренції на світовому та регіональному рівнях. Слабкі, начувайтесь. Звідси конкретна відповідь : глобалізація призупиняє темпи, але вона і стикається з новими інтересами нових держав і новими соціальними викликами.
Це зокрема:
скорочення бюджетного дефіциту і структурних боргів;
повільне зростання економіки у світових лідерів;
стрибки цін на продукти харчування і паливо;
падіння вартості активів і фіскальна криза;
збільшення ціни на кредити і недостатня кількість інвестицій в інфраструктуру;
енергетичні проблеми, пошук альтернативного палива, ощадливе використання газу, нафти, енергетичні інновації та нові технології тощо;
нестійкий курс національних валют – євро, долара, юаня тощо та інші.

Країни, що мають ядерний потенціал, одночасно контролюють і сировинні ресурси. А ще провал, певною мірою, ідеї створення світового уряду. Замість нього будуть створюватися потужні регіональні структури, які будуть узгоджувати основні правила гри між гравцями, але цих регіональних структур буде всього чотири, і це будуть лідери світового порядку.

Україна повинна бути цікавою для власних громадян і цілого світу. Але цікавість можна викликати по-різному – комедією, трагедією, фарсом. У світі завжди будуть поважати сильних, конкурентних, працьовитих, ефективних. Україна повинна навчитися визначати суспільно значимі проблеми і ефективно їх вирішувати, залучати до їх вирішення національний і світовий інтелект, бути зрозумілими і комунікативно активними. І останнє - ми повинні бути соціально відповідальними за те що робимо, і тоді ми зможемо побачити результати наших реформ.
Ми повинні стати не просто українцями, а українцями ефективними!