Окремий погляд на Закон України "Про державну службу" від 17 листопада 2011 року № 4050 VI

Шульга Ірина Леонідівнааспірант кафедри політичної аналітики і прогнозування

Успіх адміністративної реформи в цілому залежить від вдало визначених шляхів діяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадських організацій та підприємств при здійсненні делегованих державних функцій. Прийнятий 17 листопада 2011 року Закон України "Про державну службу" (№ 4050 VI) лише в деяких положеннях співпадає із нормами Концепції адміністративної реформи, ухваленої Указом Президента України від 22 липня 1998 року № 810/98.
Підвищення ефективності роботи органів виконавчої влади неможливе без посилення їх дебюрократизації (не плутати із функціоналізацією). На думку доктора політичних наук професора Телешуна С.О., дебюрократизація є організаційним забезпеченням економічних імперативів, що орієнтують на ефективність державного сектора в цілому.
Аналізуючи основний нормативно-правовий акт, що регламентує державно-службові відносини, варто зазначити наступне. Змінено класифікацію посад держслужби, зокрема, замість передбачених чинним законом 7 категорій держслужбовців новою редакцією посади держслужби залежно від характеру та обсягу посадових повноважень поділяються на 5 груп, кожна з яких ділиться на 4 підгрупи. Замість діючих 13 рангів вводиться 9 рангів держслужби. Нові підходи до класифікації посад (стаття 6), а особливо вимоги до рівня професійної компетентності (стаття 16) можуть стати з одного боку причиною серйозної дестабілізації серед державних службовців, а з іншого створити проблеми з укомплектуванням спеціалістами місцевих державних адміністрацій в депресивних територіях. Аналізу потребує обґрунтованість кваліфікаційних ознак на різні «групи» посад у порівнянні з рівнем заробітної плати, що встановлюється законом. Також незрозумілою є можлива різниця (в понад 3 рази) в рівні оплати праці керівника підрозділу районної державної адміністрації та спеціаліста цього підрозділу. Це при тому, що чисельність жителів більшості районів коливається від 7,5 до 20 тисяч жителів, а самі райони є дотаційними.
Занадто багато термінів невиправдано винесено у першу статтю, хоча в самому законі є статті, де якраз з’являється і по суті має розкриватись цей термін. Як приклад - термін «доручення». У частині 1 статті 1 дається таке визначення: «доручення - форма реалізації управлінських повноважень керівником, що передбачає постановку конкретного завдання, визначення його предмета, мети строку та відповідальної за виконання особи». В той же час є стаття 12 «Виконання державним службовцем доручень». В зв’язку з цим доцільно перенести визначення у цю статтю та зробити це визначення придатним для застосування як правову норму. Із визначення терміну «доручення» незрозуміло про яку форму йде мова - усну чи письмову. В залежності від форми зміст доручення може бути різним. Саме визначення терміну є надто складним, особливо в тій частині, що стосується мети та предмета доручення.
Відмінним від діючого закону є той факт, що схема посадових окладів держслужбовців щорічно визначатиметься Кабінетом Міністрів, при цьому мінімальний розмір посадового окладу чиновника не повинний бути меншим ніж 2 розміри мінімальної зарплати. Але не визначено можливість преміювання державних службовців, що може негативно вплинути на зацікавленість (мотивацію) працівників.
У пункті 2 статті 7 зазначено, що контроль за додержанням цього закону та інших нормативно-правових актів про державну службу «здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань державної служби у межах його повноважень», проте положення про цей орган не прийнято, як і не вказано його назву.
Недоліки є також у визначенні прав державного службовця (стаття 10), серед яких має бути зазначено право користуватися правами та свободами, гарантованими Конституцією України, окрім випадків визначених законом; захищати свої права та законні інтереси у вищестоящих державних органах та в судовому порядку. Негативом видається той факт, що в законі невизначено обов’язок державного службовця в письмовій формі доповісти про одержання ним доручення, що суперечить чинному законодавству, посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні - повідомити вищу за посадою особу. Ця норма, на нашу думку, дозволить убезпечити державних службовців від неправомірних наказів та перевищення службових повноважень. У частині 3 статті 12, де йде мова про відповідальність за виконання доручення, міститься припис, що особа, яка виконала доручення «звільняється від відповідальності, якщо доручення буде визнане незаконним у встановленому законом порядку, крім випадків виконання явно злочинного наказу». У цьому контексті незрозуміло чи є синонімами терміни «наказ» і «доручення», за якими критеріями спеціалісту органу влади слід віднести наказ до «явно злочинного» та наскільки вірною може бути його оцінка.
Також варто зазначити, що з метою належного виконання вимог статті 48 нового закону важливо переглянути порядок надання службового житла та поліпшення житлових умов держслужбовців, затверджений Кабінетом Міністрів України.
Висновок: Закон України «Про державну службу» прийнятий 17 листопада 2011 року N 4050-VI містить низку протиріч, що потребують усунення в контексті публічної політики. Реалізація норм нового закону «Про державну службу» потребує витрат таких ресурсів як час, інтелектуальний, організаційний, інформаційний та фінансовий. Найгострішим є питання можливості фінансування нової державної служби. При своєму позитиві Закон «Про державну службу» від 17 листопада 2011 року N 4050-VI має ряд ризиків, які можуть створити проблеми із застосуванням його в реальному житті та зашкодити формуванню європейського типу державної служби.