Передвиборна програма В.Путіна (2012р.) та ризики для України

ГАВРІЛОВА НАТАЛІЯ СЕРГІЇВНА
Кандидат філософських наук, доцент

В зв’язку з розпадом біполярного світу спостерігається спроба повернути лідерство та геополітичне домінування з боку таких держав як Росія та США. І тут показовим є той факт, що практично одночасно з’являються два схожих програмних документи: статті В.Путіна „Росія зосереджується – виклики, на котрі ми повинні відповісти” (16 січня 2012р.) та „Росія: національне питання” (23 січня 2012р.), котрі заявлені як частина його передвиборної програми на президентських виборах 2012р. та звернення президента США Барака Обами до конгресу „Про становище в країні” (24 січня 2012р.). В цих двох доволі подібних документах чітко прослідковується спільна ідейна канва – звернення до глобальних проблем людства таких як: міграція, освіта, інновацій при одночасному акцентуванні на перевагах своєї власної країни, так для Росії таким пріоритетом у розвитку є етно-національне питання та створення моди на імперію, тобто інтелектуально-ідейна складова, а для США навпаки наголос робиться на розвитку економіки, енергетики та технологій.

Безсумнівно враховуючи факт спільного історичного минулого, сусідство та партнерство України та Росії ми повинні чітко розуміти роль Росії в світі та в регіоні, бачити як позитивні так і негативні моменти для нашої держави в заявах її політичних лідерів, котрих не задовольняє можливість перетворення Росії на третьосортну регіональну державу. Звичайно, така позиція є далеко не новою. Адже, Росія позиціонує себе в світовому геополітичному просторі як сильна, могутня та велика держава, що нарощує власний державницько-управлінський потенціал, а поруч з цим прагне нав’язати своє бачення стратегій розвитку усім сусіднім державам, включаючи і Україну. Одною з причин проблем сьогоднішніх пострадянських держав В.Путін вбачає в розпаді СРСР, котрий у передвиборчих статтях іменується Батьківщиною, а це зайвий раз підтверджує сприйняття Росії її політичними діячами як своєрідного центру тяжіння для країн колишнього СРСР.

В зв’язку з цим означимо ряд ключових моментів передвиборної програми В.Путіна, що мають відношення до України.

В. Путін у своїй передвиборній програмі наголошує на збереженні російської культурної домінанти, носіями якої, за висловлюванням автора, є не лише етнічні росіяни, але й усі носії такої ідентичності не залежно від національності. Тобто, для етнічних українців, які за своїми переконаннями симпатизують політиці Російської Федерації та всіляко підтримують, пропагують й поширюють проросійські ідеї в Україні (ідеї введення російської мови як державної; розгляд історії України та Росії в їх безпосередній єдності; прагнення до створення будь-яких форм політичної, економічної чи культурної співпраці тощо) подібне виступає додатковим закликом до єднання, до створення єдиного цивілізаційного простору, що ймовірно негативно позначиться на національних інтересах України, на можливій загрозі власне самобутній українській ідентичності.

Другим важливим моментом у передвиборчій статті В.Путіна є розгляд понять „віра” та „етнічна приналежність” як синонімічних та корелятивних. Тобто, мова йде лише про те, що, в першу чергу, росіянин – це православна людина, і відчувається певне ігнорування послідовників такої потужної та динамічної релігії як іслам (що є традиційним для Татарстану, Башкортостану, Кавказу), не говорячи уже про послідовників буддизму чи нових релігійних рухів. Хоча в подальшому тексті ми віднаходимо згадування про єдність ціннісних орієнтирів православ’я, ісламу, буддизму та іудаїзму при збереженні акценту на ролі традиційних релігій. Така позиція, на нашу думку, є небезпечною з огляду на наступні моменти: по-перше, подібні твердження є сигналом до заперечення релігійної свободи як цінності демократичного суспільства; по-друге, часті візити Патріарха РПЦ Кирила в Україну та розгляд нашої держави як складової єдиного спільного з РФ духовного простору (ідеї „Руського миру”) сприяють агресивному позиціонуванню православ’я як єдиноістинної релігії при заперечені інших існуючих релігій. Враховуючи той факт, що Україна – це поліконфесійна країна, в подальшому така позиція може призвести до розгортання міжконфесійних та міжрелігійних протистоянь.

Іншим суттєвим моментом є міграційна політика Росії та бачення протидії їй в інтеграції пострадянського простору. Тобто, мова йде про уніфікацію, єдність сусідніх з Росією держав при її політичному домінуванні. В цьому ключі, актуалізується питання наскільки даний підхід суперечить/ не суперечить національним інтересам України. Ідеї-пропозиції В.Путіна щодо введення для мігрантів екзамену з російської мови, літератури та історії Росії не може не викликати захоплення як стратегічні кроки для поширення та реалізації амбітних планів звеличення Росії. В додаток зазначимо, що подібного розуміння значення державної мови та літератури, власної концепції історії для розвитку України беззаперечно не вистарчає нашим державним чиновникам.

Резюмуємо, що питання поєднання етнічного та національного, етнічного та політичного, етнічного та релігійного є надто актуальними і для розвитку Української держави сьогодні, яка в силу історичних обставин є межовою, транзитною державою. Проте, Україна ніяк не визначиться в своїх зовнішньополітичних орієнтаціях, при цьому навіть не розглядаючи можливий варіант розвитку – культивування своєї власної самобутності та самодостатності, приклад якого нам яскраво демонструє Росія.